З життя однієї старої магнолії

Ця історія трапилася пізньої осені, коли стара магнолія за її вікном вже скинула левову частку листя, а те, що на ній залишилося, давно не пломеніло рудими язиками завжди не твоєї ватри і навіть не подобало на підвішені кулі гнилих оранжів.
У неї було безліч номерів телефонів його найближчих друзів, якими вона ніколи не скористається. У нього – її ім'я і власний вік, у якому звертають увагу навіть на поодинокі знаки долі.
Вона змогла б любити його дужче, ніж він на це сподівався, а він вже давно не сподівався любові. Він зміг би любити її дужче, ніж самого себе, бо давно був до цього готовим. Та життя виключило усі можливі приводи для їхніх зустрічей, як зустрічаються добрі й аж ніяк не добрі знайомі. Життя онулило усі шанси для зустрічі їхніх поглядів, як зустрічаються погляди випадкових і зовсім не випадкових перехожих. Якби ця історія трапилася в передноворічні дні, то відродила б її віру в казку, вона ж завжди так нетерпляче чекала див у передноворічні дні! Тоді її віра в невідворотне росла б ще вище від отої старої магнолії, яка є пам'яткою природи, аж доки обоє з двох не зруйнували б її власноруч. Так руйнують дерев'яні огорожі по завершенню будівництва багатоповерхівок, бо коли те, що зародилося за обшарпаною, нашвидкуруч збитою огорожею почало набувати рис довершеності, сама вона здавалася щораз огиднішою, заліпленою сотнями оголошень і флаєрів. Руйнувати їх значно легше, ніж чистити. Та нам не варто хвилюватися щодо цього, адже життя не дало їм можливості обліпити тягарями непорозумінь стіну своїх відносин. І так само, як хтось вніс одну стару магнолію до переліку пам'яток природи, так дивний збіг обставин вніс цю історію до пам'яток їхніх життів.
Вона була молодшою від нього на кілька повних десятків років і ще один неповний. Мабуть тому й не уявлала, наскільки сильно він сподівався любові до того, як перестав сподіватися. Сподівання – наче американські гірки: зручно вмостившись на вибране власноосібно крісло ти застібаєш усі можливі ремені безпеки і перестраховуєшся ще кількома уявними на кшталт підвісного хрестика, статистики нещасних і щасливих випадків, поблажливості долі та безмірного бажання жити. Рушаючи, в тобі вже зароджується сподіваня дечого, але сам обирай чого сподіватися. І чим більше ти розганяєшся, тим міцнішим стає твоє уявлення сподіваного. Воно наростає і наростає, аж доки не досягне своєї вершини. Наростає і наростає, аж раптом все обірветься, та коли – невідомо. Це може залежати від потужності ривка, від швидкості руху, від масштабів гірки, від сили бажання.
І вона вже сіла у своє крісло і навіть рушила з місця. В день, коли листопад був настільки вологим, що повітря не вдихали, а випивали, а спрагу споглядання далечі не вдовольняло навіть дальнє світло фар, вона вже мала неабиякі сподівання на свою досі незнану любов. Він же остаточно розпрощався з невиправданими надіями і стрімко летів донизу зі своєї американської гірки. Він досягав підніжжя. Багаж його особистого, не завжди вдалого досвіду штовхав його у спину, добавляючи швидкості. Та він навіть не уявляв скільки петель мають ці гірки.

***

Їй наворожили його по лініях долонь одного знаменного вечора, коли вона була ледь сп'яніла і ніжно-засмучена прощанням з людьми, сподівання на яких вже досягли свого піку і котилися донизу, голосно гуркочучи спогадами про спільно проведений час, як мертві пірати гуркочуть своїми запилюченими кістками, коли корабля-привида прибиває до скель. Вона пообіцяла своєму особистому мрійнику-хіроманту, що ніколи не втратить того, кого тягне до себе її лінія життя. Якби вона хоч трохи вміла читати по долонях, то не розкривала б їх перед людьми, з десятками таємниць на кожній. Якби вона хоч трохи вміла читати по долонях, то ніколи не давала б пустих обіцянок. Та вона не вміла, тому пообіцяла собі та світу, що ніколи не відпустить того, хто читається на її шляху.
Він сказав, що не наполягає на її дзвінку і це єдине, що видалося їй недоречним під час їхньої першої розмови. Кількома тижнями раніше на її телефон почали надходити набридливі дзвінки і вже тоді щось у ній почало хвилюватися, але у трубку дівчина лише чемно відповідала: ви помилилися номером. Так часто помилятися можуть лише дуже неуважні або дуже вперті люди. І до одних, і до інших вона відносилася досить терпимо. Вона завжди була терпимою до людських недоліків, тому обмежувалася в подібних випадках скупими, але ввічливими словами. Та як не сказати слів більше від звичного, коли більше від звичного надворі туману, коли туманом перенасичуються вулиці, а серця пересичуюттся самотністю?
Хтось мав у ньому потребу. Хтось знову набридав їй своїми дзвінками, випробовуючи терпіння на міцність, і на одній зі сторін лінії зв'язку воно врешті ввірвалося. Та не на її. В містечках із такими вузькими вулицями, в якому вона жила, терпіння не виходить далі за протилежний від будівлі тротуар. Воно відбивається від цегляних стін старезних домів і повертається назад, до бездонної посудини-душі. Інша річ міста-мільйонники, там стільки перехресть, що не пам'ятаєш, на якому з них ти загубив власну душу, що вже й говорити про терпіння.
Його найближчий друг був досить жалувано мучений любовними і житейськими перипетіями, а самотність його у всі пори року хтось м'яко розбавляв своєю присутністю, як розбавляють віскі льодом, коли хочуть не впитися, а випити задля смакування моментом. Тому в постійному непотраплянні до потрібного абонента він вбачав не руку долі, а радше чийсь затягнутий жарт.
Це такий жарт? – запитував у неї його друг, втрачаючи рештки терпіння. – Мені потрібен Жора!
Вона мляво вибачилася, наче з'їла на обід номер мобільного телефону того Жори, ним самим закусивши, і запропонувала перенабрати. Його друг перенабрав і знову потрапив до неї. Знову і знову. Та вона не дивувалася, – звичайна переадресація, яку легко відключити у свого оператора. На схожі дзвінки їй доводилося відповідати по кілька разів на день. Зазвичай телефонували, коли вона вже або ще спала. То були стурбовані родичі, постачальники питної води, вже відомий нам друг і безліч інших друзів, колег, партнерів тощо. Відчуваючи себе особистим секретарем якогось незнайомого їй чоловіка, вона починала дратуватися, але усі ці стурбовані голоси одразу ж зрізали під корінь її роздратування. Одна схвильована привітна жінка – це, скоріш за все, його мати. Про іншу, яка телефонувала далеко за північ, думати не хотілося, – справжня мегера. Усім був потрібен Жора. Хоча називали його по-різному: Георгій, Гоша, Жора, Гріша, Гога, і ще кілька варіацій. Кіношний персонаж наяву*, – жартувала вона уже зі своїми друзями. Та невже так важко розібратися з власним телефоном? – обурювалася в пермішку з жартами.
До закінчення робочого дня залишалася чверть години. Дівчина неспішно почала збирати речі зі столу, час від часу поглядаючи на мобілку. Ні, не в очікуванні чергового дзвінка, до яких вже почала звикати, а звіряючи годину, щоб покинути робоче місце не швидше, ніж дозволено. Вона ніколи не робила нічого швидше, ніж дозволено, ніколи не дозволяла собі зайвого, а коли чогось дуже хотілося, просто вносила це до списку необхідного. Необхідне в принципі не може бути недозволеним, – така маленька дівоча хитрість.
В цю пору року обтрушена вітром і природньою необхідністю магнолія вже губилася в згустках темряви, тому дівчина ніколи не прощалася з нею, хоча і відчувала на собі її постійно оцінюючий погляд. Неприємно, та це дрібниці, позаяк оцінювачем виступає хтось на дещицю живіший від людини, хтось пам'ятний для природи. Вона йшла не поспішаючи. У провінційних містечках таку розкіш можуть дозволити собі значно частіше, ніж у столиці. Столиця – місто безупинне, тому і життя нашого героя безупину рухалось: йшло, їхало, летіло, їхало туди, звідки злітають, летіло туди, де треба ходити, але ніколи не стояло на місці.
Вона чекаламна свого автобуса, жадібно втягуючи в легені осінню прохолоду. Твердо тримаючись на ногах вона не мала ні краплі страху перед підступними заплічними провулками. Вона чекала твердості від людей і знала, вже зовсім скоро знайдеться той, хто не розчарує її в цьому очікуванні.