31. Реальне віртуальне.

Наступного дня виїхав Кирило рано, та на тому самому, призначеному для дружини, маленькому «Пежо». Бо першим пунктом програми на день було якраз отримання на нього сертифікату відповідності, необхідного для подальшого розмитнення та реєстрації. Ніби авто, пригнане з Європи, могло якимось стандартам не відповідати! Але в Україні були встановлені правила, покликані максимально ускладнити життя тим, хто хотів стати автовласниками. Та й тим, хто вже ними став, - теж.

На спеціальній станції він провів кілька годин, та, зрештою, потрібні документи отримав. Тепер можна було їхати далі, - добре, що недалеко. Фірму, що займалася сертифікацією, Кирило обрав ту, що розташовувалася на лівому березі. Тому дуже скоро він опинився біля дому Міхи, та ще швидше його дружиною був впущений  до квартири.

Друг та побратим зустрів гостя у тому ж таки колісному кріслі, та зі знайомою посмішкою. А вже за кілька хвилин розмови зауважив:

-От тепер тобі наша із додатком допомога менш потрібна!

-Гм… - Кирило не очікував такого зауваження, та ще й, що називається, з ходу. – Гадаєш, я сам розібрався у собі?

-Гадаю, в тебе з’явилося, чим себе зайняти. І душу, й розум. А ця історія з літаком … змусила повірити в себе. Та у те, що ти ще можеш щось зробити у житті.

-Ну, не лише це. – Кирило тепер знову посміхався. Та подумав, а чи робив він це до..? Напевно, Міха таки має рацію. – Порятунком я став займатися трохи раніше…

-І отримав добрий бонус! – Обидва розсміялися; психологу було очевидно, що із цим одруженням друг влучив точно у ціль. Те, що треба. – А як це було?

-Тобі цікаво? А то усі про літак розпитують! – пожартував Кирило. А потім розповів усю історію, - від розмови відеозв’язком і до повернення додому. – От скажи, вони збоченці?

-Ти хочеш серйозну відповідь? – Міха знизав плечима. – Щоб її дати, треба знати, що для них норма. А я там не жив, і ти теж… Я гадаю, у будь-якому суспільстві є певна кількість збоченців. І, якщо закони дозволять, вони поставлять ці закони собі на службу. Або те, як там розуміють моральність чи віру… А за ними підуть багато інших, які б у іншому випадку залишилися нормальними.

-Десь так я і вважаю.

-До речі, а як твоя Даша … звикає жити тут?

-Добре, просто на диво. Допомагає те, що трохи пам’ятає з дитинства. Ну, й мовного бар’єру, звісно, немає. Навіть працювати пішла, причому на … творчу роботу. – Кирило пояснив, чим дружина тепер займається, та запропонував: - Можеш її статті нагуглити, якщо цікаво.

-Ще й як! Схоже, розумна дівчинка, та цілеспрямована! А ще краще, якщо наступного разу ви разом приїдете! Запрошую! І … можете приїхати на таксі! – Господар мав на увазі невеличке застілля, організувати яке, коли гість за кермом, було не можна. Кирило, зі свого боку, вживати алкоголь припинив, через здоров’я, та знав, що Даша-то взагалі виросла у країні, де діяв сухий закон. Тому пообіцяв лише:

-Добре, будемо разом! До речі, переклад листування того пілота теж Даша зробила.

-А він що, іранець? – здивувався Міха.

-Ні, араб. З французьким громадянством. Але Даша й арабську знає. А ще й англійську.

-Ну, просто скарб, а не жінка!

-І не кажи! – Господар та гість знову розсміялися. - Мало ж мені пощастити, нарешті! Так що ти думаєш? – Окрім дружньої розмови, це й було метою візиту: Кирило хотів почути професійну думку. Історія, у яку потрапив зовсім випадково, зацікавила його. З кількох причин.

-Ну, в принципі, цілком звичайна річ. Загибель дитини, потім смерть дружини… Людина шукає вихід своєму горю. Знаходить його у ненависті. А, оскільки дитину вбив фанатик, який ненавидить мігрантів та мусульман… Чим буде відповідати така людина? Особливо, якщо вважає, що немає навіщо жити. Захоче забрати з собою щонайбільше тих, кого вважає винними. А такими він вважав, напевно, усіх європейців, чи усіх християн, хто тепер розбереться, що там було у його голові? Мало того, він ще хотів, щоб вони усі перелякалися перед смертю, були у паніці, але нічого не могли зробити…

-Це-то зрозуміло. Я про інше. Точніше, про іншого. Про те, хто з ним листувався.

-Дуже професійні, - тільки й відповів психолог.

-Не одна людина?

-Звісно, ні. Спочатку це хтось, хто приводить його до самого рішення. Вводить до потрібного стану. Користуючись релігійними, скажімо так, інструментами. А коли це зроблено, та, як то кажуть, клієнт дозрів… У цьому випадку клієнт ще й має доступ до потрібних засобів, та сам запропонував план. Ось тут вступає у гру той, хто керуватиме операцією.

-Я так і подумав. – Але отримати підтвердження своїх здогадок завжди корисно, подумав Кирило. Тим більше, як проводити операції, з військової точки зору, вони розуміють обидва, але в Міхи це поєднується із професією психолога. – Але мене цікавить цей, перший. Що ти думаєш про нього?

-Вміє працювати з людьми. Психолог, або, можливо, священик. Як там у них називається?

-Імам або мулла. Я Дашу питав, вона, як ти розумієш, багато з ними розмовляла, коли жила у Ірані… Вони, звісно, вміють розмовляти з людьми. Такі собі прикладні психологи, без цього їм ніяк.

-Як і наші попи.