30. Три крапки.

Як би не хотілося Дарії випробувати подарунок з самого ранку, Кирило переконав, - знову, - почекати ще кілька годин. Причина була простою: година пік та, відповідно, затори. Мешкали-то вони у самому центрі…

Після сніданку він набрав номер Арсена та повідомив, що сам вже вдома. А потім додав:

-До речі, я цей автовоз зі швидкими вчора біля Львова бачив. Тож, сьогодні теж, напевно, має бути.

-Так, мені водій вже віддзвонився. А ти хіба не потягом? – здивувався Германчук.

-Ні. Я якраз за кермом, тільки не з Франції, а з Польщі. Машинку пригнав, але собі. Точніше, дружині. Зовсім маленьку, - жартома пояснив Кирило, не погрішивши, втім, проти істини.

-Ну, це вже тобі видніше. Меншою, ніж твоя, не буде! – Ну, дійсно, яке авто може бути меншим за «Смарт»! – Вітаю і тебе, й дружину. – Із Дарією Арсен ще не був знайомий, хоча про зміни у житті Кирила знав.

-Сподіваємося, буде причина для вітань! До речі, я коли кордон проходив, то мені сказали, що за мною у базі авто «висить». З тих, що я вам возив. «Течик». – Мова йшла про мікроавтобус «Фольксваген Т-4», такий Кирило пригнав для військових у одну з минулих поїздок.

-Гм… Дивно. Можливо, наші при передачі частині щось наплутали. Я скажу, щоб юристи розібралися.

-Ну, дивись, мені проблеми від митниці непотрібні… Бо наплутали у вас, а крайнім буду я. Якщо у нас держава дивиться, щоб ніхто зайве авто не завіз кудись не туди…

-Я ж кажу – розберемось. – Здавалося, Арсена роздратувало це питання.

-Ну, давай… Принаймні, ці швидкі я на кордоні не оформлював.

-На автовозі – це зовсім інша справа.

Розпрощавшись, Кирило зателефонував Миколі Турову, якому теж повідомив, що вже вдома, та спитав, коли можна буде завітати до офісу. Домовилися, що він приїде після обіду.

Ще якийсь час просто сиділи, - хоча Дарія працювала над черговою статтею, а от Кирило приділив увагу Вайсу; кіт мружився від задоволення. Потім Кирило підвівся, підійшов до вікна, подивився назовні. Та сказав:

-Здається, тепер можна виїхати нормально…

-То ходімо?

-Давай.

Швидко одягнувшись, вони спустилися до підземного паркінгу, й Дарія побачила, нарешті, призначений для неї маленький яскраво-жовтий автомобільчик. Узявши переданий Кирилом ключ, сіла за кермо, - «Пежо» із транзитними номерами стояв просто перед «Смартом» на тому ж паркувальному місці, - та стала регулювати під себе сидіння. Кирило влаштувався поруч та зауважив:

-Взагалі-то, у нас у таких випадках авто червоною стрічкою з бантиком перев’язують. Але в мене вчора, вибач, сил вже не було!

Вона лише розсміялася, рушаючи з місця. Виїхала на вулицю та стала кружляти навколишніми кварталами, - тут, на вузьких та завантажених вулицях центру, не розженешся, а от звикнути до машини можна. Попутно Дарія казала, що думає про це авто. За півгодини, повертаючись до паркінгу, сказала:

-Саме те, що потрібно!

-Значить, я вгадав, - відповів Кирило.

-Ще й як! А коли можна буде..?

-Завтра почну займатися розмитненням. А тепер – як нам доведеться робити… ось тут на проїзді зупиняйся. Треба вивести «Смарт», поставити «Пежо» до стінки, а «Смарт» перед ним. Бо поки що їздити на ньому. А потім так весь час доведеться робити.

-Нічого… А тобі кудись потрібно сьогодні?

-Так, до адвоката. Але, якщо тобі потрібне авто,  можу поїхати «Мерседесом». Все одно досить давно на ньому не виїздив, а для машини потрібно хоч іноді їздити…

Наталія Охріменко мешкала з сином у чотирикімнатній квартирі на Печерську. Не у старому будинку, а у одному з порівняно новітніх жилих комплексів. Якщо сусідам і було цікаво, звідки в неї гроші, то дізнатися про це вони не могли. Тим більше, що їздила Наталія на порівняно недорогій для цього будинку «Мазді-6», хоча й володіла ще паркомісцем, де авто й ставила. У цілому, жінка вважала, що у її житті усе гаразд.

Сьогодні, проте, нікуди вона не їздила. А ходила з сином до лікаря, - сімейна поліклініка була за кілька кварталів, їхати на авто не було сенсу. Святослав, як і більшість нормальних дітей, такі візити дуже не любив, тому після цього мати вирішила його відволікти. А як? Зайти до магазину, де для дитини багато цікавого, починаючи з іграшок, та й деякі шкільні приналежності купити можна. Такий був у найближчому торгівельному центрі, - теж у пішохідній доступності. І дитяче кафе із солодощами там теж було.

Тож, хлопчик заспокоївся, та, поки йшли додому, розповідав якісь історії про однокласників. Але раптом повернувся назад та спитав:

-А чому той дядько у масці?

Мати також повернула голову та побачила чоловіка, чиє обличчя, дійсно, було прикрито медичною маскою. Звичайною, блакитного кольору. Він був одягнений у червону куртку, волосся прикривала звичайна шапочка на кшталт лижної. Нічого незвичайного у перехожому Наталія не побачила, до того ж, була задоволена, що Свят, - так вона називала сина, - не став показувати на незнайомця пальцем: від такої поведінки вона дитину намагалася відучити.

-Напевно, боїться захворіти. Або сам когось заразити, - припустила вона, відповідаючи на запитання. Але Святослав продовжив: