29. Зустрічі.

В Кирила наступні дні виявилися чи не найспокійнішими.

По-перше, політ пройшов без будь-яких пригод, навіть у повітряні ями літак не провалювався. Посадка була м’якою, та, почувши звичайні аплодисменти пасажирів, він лише посміхнувся. Паспортного контролю всередині Шенгенської зони не було, тому, вийшовши з літака, потрібно було лише знайти дорогу до виходу з терміналу, а потім – як дістатися готелю. До речі, це теж вдалося зробити без проблем.

По-друге, у Польщі про історію з пілотом-терористом (який був громадянином Франції) та посадкою літака говорили менше. Не те, щоб Кирила взагалі не упізнавали, але ажіотажу не було, та уваги журналістів теж. Життя тут було для нього більш спокійним, і він припускав, що вдома буде приблизно, як у Парижі, принаймні, якийсь час. Поляки, - Кирило давно знав, - ставилися до українців по-різному, але обличчя, відоме з телевізору, та пристойна польська мова, цього разу вирішували проблему. Принаймні, жодного інциденту, жодного кривого слова на його адресу, він не помітив. Та й у справі усі намагалися допомогти. Хоча справа була, так би мовити, приватна, але все-таки…

А  цей час у київській квартирі відбувалася зустріч. Організувати її було непросто, двоє з учасників не могли розпоряджатися власним часом. Але В’ячеслав Пугач був наполегливим, і тепер поряд на кухні сиділи Денис Розенко та Костянтин Попов. А предметом обговорення був якраз Кирило Замал, який колись мав позивний «Пуаро». Почали усі зі змагання у нецензурних епітетах на його адресу. Пугач розповів свою нещодавню історію. Та особливо наголосив на тому, як слідчий намагався отримати від нього показання на інших двох.

-Навіщо це йому? – спитав Попов.

-Слідчому?

-Ні. Йому все одно. – Костянтин, звісно, вжив інше слово. Пугач порадів, що дружини та дітей зараз не було вдома. – «Пуаро», звісно.

-Не заспокоїться ніяк. Напевно, дізнався, чим займаюся, як він вміє. Організував підставу, в нього, напевно вже, менти є знайомі.  – Важко було сказати, на чому ґрунтується такий умовивід. Хіба що на тому, що усі троє знали, що гроші в Замала водяться, окрім армійських виплат? Джерелом його доходів жоден з трійці не цікавилися, але усі вважали, що в такої людини просто зобов’язані бути корупційні зв’язки.  Це розумілося просто само собою. Адже, з точки зору багатьох, заможна людина порядною бути просто не може! – А тепер хоче вас пристебнути до справи. Хоча я їм здав того, в кого, дійсно, усе купив.

-Хай навіть так. Але ж я й питаю: навіщо?

-Не заспокоїться ніяк, гнида. – Денис Розенко похитав головою. – Йому усе мало…

-За кордон їздить. – Усі троє, звісно, дивилися новини, та знали, як «засвітився» Замал у Франції. – І зараз, напевно, ще там…

-Біс з ним. Аби нас не посадив усіх. – Пугач повернув усіх до реальності чи, принаймні, до практичної мети. Щоправда, інші двоє подумали, що на нього-то, цілком ймовірно, саме це й чекає у недалекому майбутньому.

-Так що робити-то?

В’ячеслав мав однозначну відповідь на це питання. Та вважав, що треба тільки скласти добрий план. Над ним і розпочали міркувати. Звісно, такі справи не робляться за п’ять хвилин, а тому роздуми займуть якийсь час, а дії – тим більше.

Цими ж днями Микола Туров увесь вільний від судових засідань (перенести які, звісно, було не можна) час проводив у офісі холдингу, основним власником якого був нині покійний Сергій Орленко. Робив він це, звісно, з дозволу керівництва. Та Генадій Млинчук був першим, з ким адвокат докладно поговорив. Записавши його розповіді про спілкування із Сергієм, і у той період, коли було складено заповіт, і пізніше. Цей свідок мав добре виглядати у суді. От тільки на повідомлення про те, що потрібно буде там з’явитися, причому не у зручний для себе час, а коли буде призначено судове засідання, директор відреагував без захвату.

-В мене часу може не бути. Або відрядження… Без цього ніяк?

-На жаль, ні. Суд має вас почути.

-Особисто? А не можна, скажімо, нотаріальну заяву зробити? Ми колись так у одній справі робили…

-То, мабуть, господарська справа була, - зробив припущення адвокат, а директор кивнув. – У господарських судах так можна робити, а у звичайному цивільному процесі – ні. А у нас, хоча сума й велика, - саме звичайний цивільний процес.

-Ну … добре. Воно хоч завчасно буде відомо?

-Так. Цей суддя справи розглядає довго, але про засідання попереджає завчасно. Ну, а я повідомлю вас. Та й повістка має прийти, ми попросимо суд. Тож, я ваші показання буду вписувати у відзив на позовну заяву.

-Що вам іще потрібно?

-Можливість розмовляти з вашими співробітниками. Щоб вони не відмовлялися. Ви мені скажете, з ким. А ще – перевірити, ким є свідки, вказані у позовній заяві. Можливо, теж співробітники, теперішні або колишні. Тільки, якщо теперішні, непотрібно на них відверто тиснути. Це обов’язково випливе,  та не піде на користь.

-Зрозуміло. Давайте список. Зараз передамо кадровикам. А поговорити вам треба ось з ким…

Адвокат записав з два десятки прізвищ. Але ступінь готовності до співробітництва з боку потенційних свідків був різним. До того ж, не усі працювали безпосередньо у центральному офісі, а ті, хто там, не завжди були на місці. Тому й пішло на усе це стільки часу, а, повернувшись до офісу, Микола розпочав працювати над, власне, відзивом, - це основний процесуальний документ, який подає сторона відповідача до суду, й саме у ньому викладає свою позицію. Йому, звісно, доводилося займатися цим далеко не вперше. А клієнту, коли той повернеться, адвокат покаже вже готовий проект документу. Тим більше, що той – сам вже у таких речах досвідчений, та розуміє, що до чого. Постійний клієнт все-таки!