26. Робота.

Поки Кирило Замал їхав до одного з сусідніх міст, де й знаходилися потрібні йому машини швидкої допомоги, на правому сидінні «Пежо» Бернара Тона, - за іронією долі, авто виявилося тієї самої моделі, на якому їздила Даша у Тегерані, - його персону знову активно обговорювали. Робили це Юрій Рибальченко з Анатолієм Федосовим, сидячи у окремому кабінеті заміського клубу, де зустрілися цього разу. Колишній полковник не хотів, щоб їх хтось бачив, а відвідувачів вдень тут майже не було, хоча кухня залишалася відмінною.

-Він ніби чарами володіє, - пробурчав Толік. – Нічого його не бере! Ані куля, ані бомба, навіть теракт!

-Ну, теракт, припустимо, був не проти нього, - скривився Рибальченко. – Якийсь чорно…й намагався завалити літак із пасажирами, навіть загинувши сам. Там таких багато, а Замалу просто не пощастило  опинитися саме на цьому рейсі, натомість, пощастило усім іншим. Хоча, звісно, що йому іще залишалося, якщо вже колись літав?

Аналіз ситуації був доволі очевидним, і для цього непотрібно було навіть мати знайомих у французькій поліції. Федосов, проте, як і багато з його «колег», був не чужий релігії, та пробурчав, показуючи пальцем нагору:

-Може, його бережуть…

-То ти відмовляєшся працювати далі? – з цікавістю спитав колишній полковник, бо раніше за «авторитетом» не водилося таких речей. Але той похитав головою:

-Ні. Це було б непрофесійно. Але треба добре подумати, щоб не схибити. Якщо  це не вдається нікому…

А можливо, подумав Рибальченко, цей невідомий, нарешті, зробить усю роботу за нас. Але, зрештою, сподіватися на це не можна. Їм потрібно було виробити план. До того ж, операцію з відволікання уваги поліції він вже розпочав.

Відповідальним за ці авто швидкої допомоги був дядько на ім’я Анрі Ренар. Кирило не знав, як точно зветься його посада, але саме він визначав, кому та за якою ціною їх продати. Високий, огрядний, років шістдесяти, з великими, закрученими на кінцях, вусами з сивиною, - та, як виявилося, з непоганою англійською, - він провів гостя на майданчик, де усі ці авто, власне, й стояли, - лікарі вже їздили на виклики на нових. Схоже, те, що Кирила показали по усіх каналах, пішло на користь його місії, - Ренар, здавалося, поставився до нього з симпатією. Тільки спитав:

-А навіщо, вибачте, ви взяли з собою репортера?

-Від нього не вдалося відв’язатися, - з посмішкою відповів Кирило. Бернар тим часом фотографував їх з відстані кількох кроків, що господарю лише подобалося: йому теж не було чуже марнославство, - а інакше навіщо відрощувати такі вуса, та витрачати час на догляд за ними? - й він лише зрадіє, побачивши й своє фото у газеті, чи навіть на сайті. – Він мене знайшов. Хай краще він один, ніж натовп, та й користь є. – У те, яку саме користь вбачає від журналіста, Кирило вдаватися не став.

-То ви хочете купити їх усі?

-Якщо це хоча б більш-менш нормальні авто. Нам такі потрібні. Тому й приїхав на них подивитися.

Як не дивно, це виявилися не автомобілі якоїсь французької марки, а переобладнані мікроавтобуси «Мерседес». Зазирнувши у перший, Кирило спитав, чи будуть вони продаватися із залишками медичного обладнання, - дещо, наскільки можна було визначити, вже було демонтовано. Боковим зором він побачив, як Бернар, зробивши ще кілька знімків, дістав смартфон та став щось писати. Але не звернув уваги, бо розумів, що в репортера може бути купа справ, як робочих, - він, напевно, займається не однією темою, - так і власних. За минулі кілька годин вони порозумілися із месьє Тоном, зокрема й щодо того, про що писати можна, а про що – краще не треба. Анрі тим часом говорив про те, що їм також краще продати усі старі машини разом, й вони готові зробити знижку. Звісно, це краще, ніж шукати покупця на кожне авто окремо, а старі карети швидкої мало кому потрібні у Європі. Тож, угода могла бути вигідна обом сторонам. А тому Кирило перейшов до перевірки стану кожного мікроавтобуса, - йому не було потрібно, щоб стан був ідеальний, все одно в Україні авто потрапляли на СТО. Головне, щоб їхній стан не характеризувався поняттям «дрова», але тут, здавалося, було зібрано досить пристойні екземпляри. Тому, нарешті, Кирило сказав:

-Я усе зрозумів. Буду рекомендувати покупку, з урахуванням знижки, про яку ми говорили, але рішення залежить від керівника нашого фонду. Я скажу вам завтра.

-А якщо купите… Приведете людей, щоб поїхали на них? – уточнив Ренар.

-Ні, якщо ми домовимося, то замовлю перевезення до України. – Знайти стільки водіїв, які погодилися б на таку поїздку на волонтерських засадах, фонду «Соняхи» було непросто, а оформлювати страховку на кожне авто – недешево.

Попрощалися вони тепло, й Анрі, який, напевно, теж дивився телевізор, хвилин п’ять дякував за порятунок людей у літаку, та казав, як захоплюється мужністю Кирила. Той у відповідь знову сказав, що просто хотів вижити сам.

А вже у авто, тільки-но виїхали з майданчика, спитав в Бернара:

-Ну, як, вистачить вам для статті?

-Так. Має вийти добре. Я навіть вже анонсував її у твітері.

-А у вашої газети є сайт англійською, чи мені доведеться самому перекладати за допомогою комп’ютера?

-Є. Я надішлю посилання. Але стаття вийде завтра, а я чекатиму на переклад листування терориста!

-Звісно, я пам’ятаю. Дружина зробить це, як тільки зможе.