25. За столами.

Як вони дізналися? Ось що крутилося у мозку Кирила, коли він сидів у якомусь кабінеті у будівлі аеровокзалу. Бо, окрім слідчого з французької поліції, - а можливо, і не поліції, - поряд сиділи аж двоє його співвітчизників. Перед тим, як відповідати на питання, він сказав, що хоче зустрітися із представником українського консульства: треба було з’ясувати, чи не можуть його у чомусь звинуватити. Малоймовірно, але – хтозна, які тут у них закони… Француз, проте, доброю англійською відповів: «Вони вже тут». І, дійсно, з’явилися аж двоє людей, якщо перший, дійсно, з консульського відділу посольства, цього разу – насправді, то другий – співробітник військового аташе. У штатському костюмі, але і так усе було зрозуміло.

-Ми з’ясували, що ви служили, - пояснив він. – Але не знаємо, коли та чи зараз…

Версія була шита білими нитками, але треба було підтримувати гру, й Кирило відповів:

-Звільнився по ВЛК, маю інвалідність. Але за турботу дякую.

-Своїх не кидаємо, - посміхнувся військовий дипломат. Кирило, який чекав присутності консула, звернувся до французького слідчого:

-Сподіваюся, мене тут ані у чому не звинувачують?

-Звісно, ні. – Той навіть здивувався. – Ще не вистачало, замість подяки… Але ми маємо з’ясувати, що ви бачили та робили. Ви згодні відповідати?

-Так.

-Тоді … який у вас досвід? Ви – військовий пілот?

-Ні. Я був другим пілотом у авіакомпаніях.  Наших. – Кирило знову назвав їх, розуміючи, що запити від французьких слідчих послідують миттєво, а українські вже, напевно, вивчають відповідні документи там, вдома. – У дві тисячі тринадцятому році потрапив у автомобільну аварію, отримав травми, з льотної роботи мене списали. А військовим став лише у двадцять другому, коли почалося російське вторгнення. Потрапив у полон, звільнили за обміном, але здоров’я потім не залишилося взагалі. Тепер – цивільний. – Ще одна думка ніби спалахнула у мозку, й він спитав: - Мені не заборонять повернутися, коли вирішу усі питання?

-В нас немає підстав. Але тоді потрібно з’ясувати усе зараз, поки ви у Франції. А ви не збиралися залишатися? – уточнив слідчий.

-Ні. – Кирило трохи заспокоївся, хоча, подумав, невідомо, чи можна вірити цим обіцянкам. – Я приїхав у справі. – Й він розповів про волонтерський фонд, з яким працює для допомоги хлопцям, з якими служив, та про оновлення парку швидких, які, - ті, що замінюються новими, - потрібно викупити для використання на фронті.

-Вони не могли послати нікого іншого? – здивувався француз.

-Ні. Бо у нас через мобілізацію не можна виїхати за кордон. Я до служби непридатний, тому можу. Керівник фонду цим користується, та тим, що розуміюся на авто, й часто просить допомогти. – Зрозуміло було, що дані про в’їзди Кирила Замала до Шенгенської зони теж лежать перед слідчим. Навіть, якщо він сам і не може їх французькою прочитати.

-А як ви потрапили саме на цей рейс? Це маловідома компанія, й до України вона ніколи не літала, навіть до війни.

-Купував квитки у Інтернеті. Й на потрібний день з Варшави до Парижа інших не виявилося. – Кирило знизав лівим плечем. – Якби вони були, мабуть, не летів би лоукостером.

-Ви поспішали?

-Так, бо ці швидкі можуть розпродати іншим. Сподіваюся зустрітися із цими людьми… Сьогодні вже, напевно, не встигну, але хоча б завтра.

-Не збираєтеся відмовлятися від цього?

-Ні в якому разі. Ще не вистачало з’їздити сюди даремно…

-Ви серйозно? – здивовано подивився на нього француз. – Врятували стільки людей, і вважаєте, що можете з’їздити сюди даремно?

-Але ж я їхав з конкретною метою. Усе інше, вибачте вже, - просто спроба залишитися живим у тій ситуації. А що мені потрібно було робити? Гинути разом з усіма, коли міг це відвернути?  Ну, їм усім пощастило, що серед пасажирів виявився колишній пілот. А цьому Валіду – ні. Ось він точно помер даремно.

-Ви його знали? – здивувався слідчий.

-Вперше побачив у той момент, коли він застрелився. Але ім’я було написано в нього на грудях. На бейджі.

-Що саме ви бачили?

Й Кирило описав, як прокинувся та побачив пілота, що йшов проходом, потім той зник за його спиною, але, почувши вигук, він, Кирило Замал, визирнув з-за спинки крісла, та побачив, як пілот підніс до голови зброю та натиснув на спуск.

-Він абсолютно точно зробив це сам, його ніхто не вбивав, я бачив на власні очі. Пістолет був маленький та якийсь незвичайний, ніколи такого не бачив.

-З композитних матеріалів. – Слідчий скривився, і це була його перша спроба щось пояснити допитуваному; Кирило вважав, що це вже прогрес. Йому вдалося ніби перетягнути француза на свій бік. – Щоб простіше пронести на борт.

-Можливо, в мене не було часу вивчати.

-А як ви здогадалися, що командир теж загинув, та … треба щось робити?

-Співставив. Він щось вигукнув так … демонстративно, а потім застрелився. Теж таким, знаєте, театральним жестом підніс цей пістолет до скроні. Я не розумів, що саме він крикнув, він кричав французькою. Тому перепитав у сусідки, й вона сказала, що він крикнув: «Бійтеся, пітні свині!». У мене в голові ніби щось клацнуло… Араб, судячи з імені, звертається до європейців, та називає свинями. Та каже, що їм потрібно боятися. Чого? Якщо він сам загинув, єдина можлива причина страху, що не буде кому саджати літак. Тому покликав стюардесу, та попросив перевірити, як там командир. Далі ви знаєте.