24. Місце 11-D.

-Якщо чесно, не можна сказати, що я не хвилююся, - сказав Кирило зранку, сидячи на пасажирському сидінні «Смарта». Дарія якраз виїхала на вулицю, та за вказівкою навігатора мала проїхати далі, а потім розвернутися, щоб їхати у напрямку автовокзалу.

-А я вже… - Але вона вирішила не втрачати почуття гумору та перебільшено серйозним тоном перепитала: - За машину?

-Ні, - розсміявся Кирило. – За тебе. І за безпеку, і за те, що ти не знаєш, що та як у нас робити. Я буду на зв’язку, якщо що, за винятком часу у польоті. Ти ж навіть на заправці не знаєш, як поводитися…

-А що тут складного? Я бачила, коли ми заїздили. Називаєш бензин, йдеш платити…

-Так, на касі кажеш, яка колонка. Та скільки залити, або до повного. А взагалі, обережно, я тебе прошу…

Дорогою він інструктував дружину про особливості київського руху, та чого робити категорично не можна. Одночасно підбадьорюючи, - на диво, Даша виявилася добрим водієм, але не знала не лише міста, а й деяких речей стосовно того, як тут їздять. Усього, звісно, не розкажеш, але людина, в якої є здоровий глузд, має впоратися без великих проблем. Звісно, завжди потрібно враховувати вірогідність, що просто не пощастить… Але про це краще не думати.

Знайшовши, де зупинитися поряд з автовокзалом, Дарія спочатку поцілувала чоловіка, а потім натиснула кнопку, яка відчиняла багажник «Смарта». Кирило, попрощавшись, вийшов з авто та забрав з багажнику валізу й маленьку сумку. Тепер шлях його лежав до потрібного автобусу, який має доправити його до Варшави. А там – до готелю. Якщо, звісно, не буде затримок по дорозі, через погоду або, наприклад, прикордонників, які не пропустять кого-небудь з пасажирів. Сам він мав при собі, окрім закордонного паспорту, не лише військовий квиток із відміткою про виключення з обліку та документ, що засвідчував інвалідність, але й цілу теку із медичними документами, - про всяк випадок. Бувало усяке, хоча, озирнувшись, він побачив, що серед пасажирів, окрім нього самого, був лише ще один чоловік, який за віком міг би зацікавити прикордонників та співробітників ТЦК. Слід було сподіватися, що із документами в нього усе гаразд.

Що ж, можливо, обійдеться без додаткових затримок. Безуспішно намагаючись витягнути ноги, Кирило подумав, що поїздка автобусом буде досить стомлюючою сама по собі. Шкода, звісно, що не можна летіти, - хоча, якби не війна, через яку не можна летіти, то не була б потрібна й ця поїздка, - а квиток на потяг так терміново купити не вдалося, тому, окрім автобуса, просто не залишалося варіантів. Після такого, промайнуло у голові, якщо не вдасться купити ті кляті швидкі для фонду, - буде дуже прикро за витрачений час, та ще й за поїздку у таких умовах. А все через те, що він не вміє відмовляти, хоча, зрештою, з його-то здоров’ям – нікому анічим не зобов’язаний. Окрім Даші…

Щодо Дарії, то вона, сидячи за кермом, не могла повірити, що це відбувається насправді та з нею. І не мало значення, що «Смарт», дійсно, на її смак був аж занадто маленький, ще й пластиковий по колу, якщо вдариш – біда… Хоча машинка виявилася на диво добре пристосованою до міського потоку. Справа була у іншому. Скільки часу пройшло відтоді, як вона чекала на страту у камері іранської в’язниці, у кайданах, та щодня побита Камраном, який робив це просто заради задоволення? Навіть синці повністю ще не зійшли. Два тижні? Половина з яких – у тому будинку у горах… А тепер усе змінилося до непізнаваності, й вона не просто може розпоряджатися своїм життям, а й веде авто, самостійно вирішуючи, коли та куди їхати. Та ще й сама. Та й навички швидко повернулися. Навіть Кір, з його-то досвідом, сказав, що водить вона непогано, чим, відверто кажучи, Дарію здивував. До того ж, фанаткою водіння вона ніколи не була, ставлячись до цього, просто як до зручного способу пересування, а тут – відчула, що отримує задоволення, навіть якщо не від самого процесу, то точно – від свободи та незалежності, які дає власне авто. Ну, хай авто чоловіка, але все-таки…

Припаркувавшись на майданчику перед будівлею, де розташовувалася редакція, Дарія піднялася ліфтом та знову опинилася у кабінеті редактора Ірини. Одразу зрозумівши, що сьогодні, у робочий день, атмосфера у офісі геть інша, та людей повно. Ірина, у свою чергу, запропонувала, якщо вже вони працюватимуть разом, перейти на «ти». Потім відвела до Вікторії Павлівни, жінки років п’ятдесяти, яка суміщала обов’язки бухгалтера та відповідальної за кадри, а отже, мала зробити усе для оформлення документів. Та, залишивши тій усе необхідне (вона навіть змусила Дарію зайти до банківського додатку, щоб отримати реквізити рахунку, - гроші мали скидатися на її картку),  редакторка із новою співробітницею повернулися до кабінету. Та спитала, з чого, власне, Дарія хоче розпочати?

-А про що … вам цікаво? – перепитала та. – Про політику, або…

-Цікавим може бути що завгодно. Ось дивись, ти приїхала нещодавно, але … напевно, дрони вже чула?

-Так, звісно. – Дарія здригнулася при цьому спогаді.

-А вони, між іншим, іранські. Принаймні, спочатку, зараз їх росіяни в себе виробляють. А у нас мало хто розуміє, звідки вони з’явилися взагалі… Якщо ти знайдеш, що про це пишуть у Ірані, та напишеш матеріал, - це точно буде цікаво. Бо ж ніхто, окрім … твоїх співвітчизників, не додумався до такої зброї. Це вже потім запозичили росіяни та ми. До речі, якщо почуєш, що росіян називають орками, або просто лайливим словом, то не дивуйся… Так от, але, якщо це для тебе складна тема для початку, то можна й про щось… Ну, як у Ірані живуть. Напевно, можна знайти тему… Ось, ти до нашого життя звикаєш, багато чого не розумієш. А ми про Іран знаємо ще менше.