23. Права, обов’язки та іспити.

Наступного ранку Кирило та Дарія знову прокинулися від звуку будильнику. Та скоро прямували кудись у той же бік, помітила вона, як і того разу, коли їздили до редакції. Але скоро Кирило повернув з широкого проспекту на якусь вулицю, довго їхав нею, розвернувся на перехресті у вигляді кола та заїхав на майданчик, переповнений автомобілями. Та пояснив:

-Ця вулиця зараз називається на честь «Мрії», найбільшого літака у світі. Його було знищено у двадцять другому… Тут знаходиться завод, на якому його колись зробили. А вулиця раніше називалася на честь радянського авіаконструктора Туполєва. Тут знаходиться сервісний центр МВС. У якому й видають водійські посвідчення, або просто права.

-І що ми будемо..?

-Усе домовлено. Зараз наберу людину… Я ж тобі казав, нам допоможуть … деякі спільні друзі, мої та твого батька. Тут є такі люди, які … іноді допомагають вирішити питання.  Ми, звісно, не будемо нічого платити, окрім того, що потрібно офіційно. Зараз … до нас підійде людина, підеш з ним. Я тут почекаю … щоб не привертати уваги.

-Добре. – Дарії було незвично отак заходити до невідомої будівлі … у супроводі чужого чоловіка. Але вона вирішила, що у будь-якому разі потрібно поводитися, як прийнято тут. Тим більше, у приміщеннях було людно, люди стояли у чергах. Супроводжуючий, який представився Дмитром, буквально водив «клієнтку» за собою, - спочатку до платіжного терміналу, потім – по кабінетах. У одному її сфотографували, - це щось їй нагадало, от тільки зараз хіджабу не було на голові, та … настрій геть інший. Документи, нарешті, здали, - Дарії, яка зовсім не знала, що та як тут має бути, проте, було зрозуміло, що це все відбувається не у загальній черзі. Та що без допомоги – їй, щонайменше, довелося б довго пояснювати щось звичайному чиновнику… Зараз нічого такого не знадобилося.

-От і все, - сказав, нарешті, Дмитро. Та віддав папірець. – Прийдете після п’ятнадцятої години. Ось у тому вікні отримаєте посвідчення. Запам’ятали?

-Так. Дякую… - Приміщення сервісного центру було для неї чимось на кшталт лабіринту, але цю залу та номер вікна Дарія, дійсно, запам’ятала. Вийшла на вулицю, знайшла дорогу до парковки, де чекав Кирило, та пояснила, що сталося, та що їй сказали робити. Той відповів:

-Так і має бути. Це ще швидко. Хоча нічого незвичайного тут немає.

-А зараз що? Поки додому поїдемо?

-Не зовсім. Мені слідчий телефонував. Той, якому ти каву варила.

-А що йому потрібно?

-Хоче нас бачити. Щоб офіційно допитати, бо тоді тільки відібрав так звані пояснення.

-І ти сказав, що ми просто зараз…

-Так, якраз є час. І в нього теж.

-Але ти хочеш щось іще…

-Звісно. Дізнатися, що в того слідчого зараз є. Він мене має визнати потерпілим та інформувати по можливості, - пояснив Кирило, який вже проходив таку процедуру, і не раз. – Тебе, скоріше за усе, допитає, як свідка. Але це вже неважливо… Я ж тобі казав, що хочу розібратися…

-Так, пам’ятаю.

-От з цього й розпочнемо.

Так Кирило й опинився у кабінеті слідчого Дмитра Фесенка. Та одразу сказав:

-Я вам мало що нового можу повідомити…

-Ну, нічого. У будь-якому випадку потрібно вас визнати потерпілим та допитати.

Це було зроблено формально та досить швидко. Насправді, потрібні документи він набрав на комп’ютері завчасно, включно із протоколом допиту, у якому, щоправда, таки довелося змінити кілька рядків. Усе це не було проблемою. А коли документи було підписано, Кирило попрохав:

-Розкажіть, будь ласка, що там нового. До речі, ви з Шевченківським райуправлінням  зв’язувалися?

-Звісно. Але в них своя справа, та є свій підозрюваний.

З цього потерпілий зробив висновок, що об’єднувати справи ніхто не поспішає. Та перепитав:

-А у вас немає?

-Поки що ні. Працюємо. Але самі розумієте, вас не було два тижні, й встановити бомбу могли, коли завгодно. Камери просто на ваш «Мерседес» не дивляться. Народу там ходить багато,   і водіїв, які паркуються, й тих, хто спускається при тривогах…

-Розумію ваші труднощі. Але, гадаю, це зробили у останні дні. Принаймні,  якщо знали, що мене не буде. Але дивує інше. Той, хто це зробив, повинен щось про мене знати, так?

-Напевно. Якщо не виконавець, то організатор чи замовник, - погодився слідчий.

-Тобто, скоріше за усе, слідкував. Принаймні, спостерігав якийсь час. Щоб дізнатися, на чому їжджу, і таке інше.

-Мабуть. Ви не помічали за собою стеження? – поцікавився Фесенко.

-Ні. Якби щось помітив, сказав би під протокол. Але ж я не оперативник та не розвідник, тому цілком міг і не помітити. Але справа у іншому. Вони підклали бомбу під «Мерседес». А я ним користуюся, насправді, не так вже й часто. В мене ще «Смарт», він зручніший у місті, - пояснив Кирило. – Тому в основному на ньому й їжджу. «Мерседес» цей міг би не брати ще тижні зо два. Хоча іноді виїжджаю, машині шкідливо весь час стояти… Але невже комусь було байдуже, коли саме вибухне бомба? 

-Можливо, для них це … не терміново. Але, гадаю, справа у іншому. Під «Смарт» таку бомбу встановлювати небезпечно.