22. Документи.

Кажуть, що понеділок – день важкий. Але Кирила з Дарією це не стосувалося. Бо, по-перше, алкоголю вони, звісно, не вживали, а по-друге, у неділю таки відпочили. Після сніданку, - та неперевершеної, звареної Дарією, кави, - вийшли на прогулянку. Кирило, який багато та швидко ходити не міг, сказав, що тут і недалеко є на що подивитися. Тож, вони пішли у бік Андріївської церкви, - навіть далека від християнства Дарія була вражена її красою. Далі Кирило хотів було запропонувати піти у напрямку Пейзажної алеї, але якраз пішов неприємний дрібний сніжок. Дарія, що навіть у холодну погоду ходила із непокритою головою, - можливо, вважаючи це свого роду символом волі, - накинула каптур та сказала, що, мабуть, краще буде повернутися додому. А роздивитися усе навколо ще буде час.

Так і зробили, зайшовши дорогою до магазину, - Дарії ще потрібна була допомога, щоб орієнтуватися у місцевих продуктах та цінах. Ще складнішим її завдання робив той факт, що в Україні звикли прив’язувати ціни до курсу долара, але як порівняти їх із цінами у Ірані? Де вона, зі зрозумілих причин, останні два роки теж по крамницях не ходила, а за цей час багато чого змінилося… Тому звикати доводилося практично з нуля. Мало кому доводилося опинитися у такій ситуації. З іншого боку, їй подобалося бути серед людей, - після тривалого одиночного ув’язнення, де самотність переривалася тільки побиттями. До того ж, - про це Дарія сказала вже вдома, - цікаво спостерігати за ними, та робити висновки, чим українці у своїй поведінці відрізняються від іранців. Кирило з посмішкою відповів, що на цьому шляху на неї чекає багато сюрпризів. Та не додав: мабуть, не завжди приємних.

Після обіду деяку кількість часу довелося витратити, щоб привести до ладу обраний Дарією ноутбук, - «Самсунг» із досить великим екраном. Окрім встановлення потрібних програм, починаючи з антивірусу, - довелося налаштувати використання усіх мов, якими володіла нова господарка комп’ютера. А працездатність пристрою Кирило перевірив сам. За такими та іншими подібними справами минув час, але обидва змушені були визнати, що, дійсно, відпочили. Та у понеділок зранку, спустившись до паркінгу, виїхали з нього на «Смарті»,  щоб невдовзі опинитися у вже знайомому місці, де сусідили відділення поліції, міграційної служби та військкомат. Саме до міграційної служби Дарія пішла цього разу сама, - їй потрібно було лише забрати готовий документ. Кирило залишився надворі та присів на лавочку, що стояла тут, біля доріжки. Повз ходили переважно військові або ті, кого викликали, щоб мобілізувати, й він намагався розібратися, що відчуває, залишаючись осторонь. Власне, намагався з того самого моменту, коли зрозумів, що, окрім звільнення з армії, іншого виходу не залишає здоров’я. Щоправда, зараз обставини змінилися. Не вперше, звісно, Кирилові Замалу доводилося відповідати не лише за себе, - але вперше за людину, яка, будучи дорослою, у такій мірі потребувала допомоги.

Розмірковуючи про це, він почув сигнал смартфона, та, подумавши, хто б це міг бути, дістав його з кишені. Але, перш ніж піднести до вуха, подивився на екран. Номер там був добре знайомий, але не внесений до адресної книги. І тому, що закарбувався у пам’яті і так. І тому, що Кирило не розраховував у найближчому минулому його набирати.

Василь Пилипенко був безпосереднім командиром Кирила два роки тому, - а нині «виріс» вже до комбата, - й стосунки між ними не завжди складалися безхмарно. До того ж, Кирило вважав, що у ситуації, коли він потрапив до полону, є й частка вини «Москіта», - такий позивний був в Василя, й ніхто вже не пам’ятав, чому. Зараз він звернувся до Кирила теж за позивним, і цьому дивуватися якраз не доводилося, на відміну від самого дзвінка.

-Чуєш, Пуаро, - сказав комбат після привітання, - я чому телефоную… Тут тобою цікавляться.

-Хто? – здивувався Кирило. – Мене ж там вже скільки часу немає? Два роки?

-Майже… А цікавляться, схоже, менти. – Тепер мета дзвінка ставала зрозумілою. Які б там не були стосунки між ними, а попередити про таке побратима було потрібно.

-Невже хтось до вас приїхав показання брати? – Несхоже було якось на слідчих – вибиратися на передову або впритул до неї. Так і виявилося:

-Ні, їм нема коли. Вони телефоном!

-А-а… Так чого хочуть-то?

-Розпитують, з ким в тебе конфлікти були під час служби. І взагалі, ким ти був, чим займався, та ким були ті, з ким … не ладнав. З особливим упором чомусь на мінну справу.    

-Ага, тоді зрозуміло… - «Москіту» слід було, дійсно, подякувати за таку інформацію, тому Кирило вирішив нічого не приховувати, принаймні, з того, що знав зараз сам. – Це вони не під мене риють…  Справа у тому, що мені тут днями бомбу підклали під авто.

-Ти цілий? – спитав Василь.

-Так. Дружина вгледіла, на щастя…

-То ти ще й одружився? Вітаю! – Комбат був обізнаний із тим, що сталося із сім’єю колишнього підлеглого.

-Еге ж, якраз перед цим. А якби не одружився, то підірвався б. Так от, вони, напевно, не знайшли нічого кращого, ніж шукати підривника серед наших. Хто може мати щось до мене. Маячня, звісно, але їм так, напевно, зручно. – Обом було зрозуміло, як думали поліцейські. Хто може вміти поводитися із вибухівкою, як не військові? – Вони у вас там копатися будуть. Навіть, якщо й на відстані.

-Нічого вони на відстані не зроблять. Хай приїздять! – зловтішно відповів «Москіт». – Ми їм забезпечимо можливість проведення допитів. За місцем перебування! – Обидва співрозмовники розсміялися. А потім комбат спитав: - Так а чому хтось..?