21. Те, що треба.

-А завтра що ми будемо робити? – спитала Дарія. Настав вечір, і вона опустилася на диван у великій кімнаті, тій, що з перським килимом на підлозі. Спочатку до неї приєднався Вайс, - кіт прийшов з нявчанням, піднявши хвіст трубою, та вимогливо дивився з підлоги, так, що їй довелося нахилитися та взяти його на руки. Проте, на колінах хитра тварина сидіти не стала, - кіт влаштувався на дивані ліворуч від тієї, яку визнав за господарку. Вона розсміялася: «Це ти просив, щоб я тебе сюди підняла? А сам заскочити не схотів? Ну й лінивий!». У цей момент у кімнаті з’явився Кирило, який пояснив, що для кота це нормальна поведінка, з його, котячої, точки зору, - дуже розумна. І дійсно, навіщо витрачати сили даремно, коли можна використати людину?! Та сів з іншого боку від дружини, ніж той, що обрав кіт. Якби тут був хтось сторонній, то міг би зробити висновок, хто ж головний у цьому домі. Але ніякого стороннього спостерігача зараз не було, а мешканці квартири у такому стані речей нічого незвичайного не бачили. Врешті-решт, Вайс мешкав тут набагато довше за кожного з них.

-Відпочивати, - відповів Кирило на поставлене питання. – Завтра – неділя, майже нічого не працює. Я маю на увазі – усілякі державні установи. Тому можемо тут посидіти, кудись прогулятися поїхати, або, скажімо, по магазинах, якщо тобі щось іще потрібно… У понеділок, обіцяли, твій паспорт буде готовий. Тому наступна зупинка буде – банк, а у вівторок – правами займемось. Це теж потрібно.

Дарія не була упевнена, що останнє питання є таким терміновим, але вирішила, що йому краще знати. Або, можливо, Кір просто хоче вирішити усі питання з документами, та більше до цього не повертатися?

-Це так просто зробити?

-Я вже перевірив. Іран, як не дивно, - учасник конвенції про дорожній рух. Твої права їй відповідають, обміняти можна без іспитів. А щоб нам не мотали нерви зайвий раз,  – тим більше, в тебе змінилися і країна, й прізвище, тобто, ситуація не дуже стандартна, - деякі люди за тебе попросять… Причому там усе зроблять за день.  Тому на наступні дні в нас … насичена програма. Тим більше завтра треба відпочити.

-Я вже якось … і не звикла нічого не робити, - сказала Дарія. Та сама здивувалася цим словам. А Кирило розсміявся:

-Ніби не ми до цього цілий тиждень нічого не робили! У затишному будиночку у горах! – Сказав та подумав, що затишним той будинок можна було назвати хіба з великою натяжкою. Особливо враховуючи деякі особливості інтер’єру другого поверху.

-Ти ще скажи – два роки до того… - Вона здригнулася, й Кирило, обіймаючи дружину, зрозумів, що те, як Даша … включилася у облаштування нового життя, - це ще й спроба втекти від цих спогадів, від жаху, що залишився у минулому. За його, звісно, допомогою. І вихідний – ніби зупинитися на цьому шляху. Треба буде знайти, чим зайнятися їм обом. Тим більше, вона-то нічого тут поки й не знає… - А у тому будинку ми були зайняті важливою справою. Ми один про одного дізнавалися!

-Так, можливо, й непогано, що мали на це час. Враховуючи, як познайомилися, - погодився Кирило. – Хоча Реза, а я гадаю, на місці усе саме він організовував, розраховував явно не на це. О, тривогу дали…

-Я навіть не спитала, чи ти ховаєшся. – Дарія повернула голову у бік вікна, звідки долунали звуки сирени.

-Дивлюся на причину. Є багато телеграм-каналів… Дай сюди телефон, я тобі теж зроблю підписку. Та у залежності… Якщо дрони летять, нікуди не йду, хоча, можливо, це й неправильно. Якщо пишуть про загрозу балістики, теж. Бо вірогідність дуже мала. А коли вона летить, то вже пізно, не добіжиш. Я – не добіжу точно, бо бігати ж не можу. А коли масований обстріл крилатими ракетами, спускаюся до паркінгу, тоді є час на це. А ти можеш робити, як хочеш, звісно. Мені-то бути під вогнем не звикати.

-Ніколи не думала, що опинюся у країні, де війна. – Дарія повела плечима, ніби змерзла. – Хоча я й про тюрму ніколи не думала.

-Нам обом довелося пройти через те, що не повинно було статися. Але, з іншого боку, інакше ми б тут не сиділи тепер. – Кирило відчував, що це – саме те, чого він зараз потребує. Та пригадав, що ані з першою, ані з другою дружиною не сидів отак ввечері, обійнявшись та просто розмовляючи. Навіть невдовзі після весілля. Знав він і те, що відповідь Даші на його зауваження буде важливою. Та почув:

-Так, за те, щоб було добре, доводиться дорого платити. І я знаю, як мені пощастило… Не лише у тому, що ти мене врятував… - Дарія зробила паузу. – Пам’ятаєш, я тобі казала, що Реза розраховував…

-Так.

-Але … я противилася… Не тому, що не хотіла саме за нього…

-Відверто кажучи, я, коли читав про твою історію, дивувався, здається, за вашими порядками, заміж виходять зазвичай рано.

-Так, але я боялася… Пам’ятаєш, я питала, чи дозволиш ти мені повідомити подругу, що я жива та у безпеці?

-Звісно. Я просив трохи зачекати, та зробити це після моєї угоди з Хоссейні. До речі, це теж може статися у понеділок, тільки ближче до вечора. Так поки що заплановано.

-Добре. Так от, нас було троє насправді. Дружили з дитинства, власне, коли я тільки приїхала до Ірану…

-Таке нечасто буває, - зауважив Кирило. Та подумав: а тут Даша зовсім сама, у цьому сенсі. Звісно, добре, що ми разом, та й батько її підтримає, якщо потрібно, але…

-Напевно… Так от. Подруга, якій я хочу написати, - Махса. А ще була Саназ… І от вони обидві заміжні, одразу після школи… В Махси – там теж усяке бувало. А Саназ… Її видали за сина якогось знайомого. Він її почав … як це правильно сказати… лупцювати, так? З самого початку. Хоча у них дітей було двоє. А потім, коли мене заарештували, але ще до суду… Бо після – мене тримали саму.