20. Новини.

Юрій Рибальченко недаремно був колишнім полковником міліції. І зв’язки необхідні зберіг, і розуміння, з чого треба починати.

Передусім, він терміново зустрівся з Толіком Федосовим, який завірив, що спроба підриву – не його справа. Начальник служби безпеки був схильний йому повірити. «Авторитет» був людиною обережною, та не став би діяти без підготовки та розвідки, а на них просто не було часу. До того ж, до використання вибухівки він не був схильний. Щоправда, цинічний «Федос» зауважив, що, якщо хтось зробить це за них, то Рибальченку лише краще, а натякнути Хазяїну можна, що це він вирішив проблему. А самому Толіку що тоді робити? Полковнику, звісно, на проблеми партнера  по бізнесу було начхати. До того ж, одна думка крутилася у мозку, яка, здогадайся про неї «Федос», дуже б йому не сподобалася. Але такий варіант залишався на крайній випадок.

Ввечері він дізнався в знайомих з міського управління, - до вже знайомого слідчого Фесенка вирішив не звертатися, - хто ще брав участь у огляді місця події. Звісно, його не поняті цікавили, а люди серйозні. Експерти, зокрема.

Один з них, що спеціалізувався по вибухових пристроях, міг багато чого пояснити, тим більше, що проведення експертизи у справі доручили також йому. Працював він у НДЕКЦ[1], але у суботу, - свій вихідний, - зі старим знайомим погодився зустрітися.

-Зранку до мене зможеш заскочити? Я з собакою піду гуляти. Не хочу, щоб мої бачили…

Експерт не хотів, щоб рідні знали про цю зустріч. Рибальченко знав за ним таку звичку: той дуже не любив, коли службові справи мішалися з сімейними.  А вже додому запрошувати для такої розмови, а не щоб випити… Що ж, в кожного свої дивацтва, а тому доводилось погодитися.

Жив експерт за Окружною, біля самого лісу, куди й ходив на прогулянки з чотирилапим другом. Спостерігаючи за безпородним, біло-рудим, середнього розміру песиком, що носився навколо, колишній полковник думав: нам би стільки енергії!

-Так що тобі потрібно? – спитав господар собаки.

-Так склалося, що потрібно знайти, хто це був. Навіть більше, ніж вашим. Але ти їм не кажи. – Це, взагалі-то, розумілося само собою.

-Мені все одно, навіщо, - посміхнувся експерт. – Менше знаєш – краще спиш! Я-то чим допомогти можу?

-Бомбою. Чи, правильніше сказати, вибуховим пристроєм. – Побачивши, що співрозмовник витріщив на нього очі, - напевно, подумав, що колишній полковник пропонує пристрій викрасти, - став пояснювати. – Хочу розуміти, що воно таке, та з чого зроблено. Та чи можна від цього танцювати.

-А-а… Нічого там цікавого немає. Одно слово – кустарщина.

-У сенсі – що не вибухнула?

-Та ні, вона б вибухнула, якби авто рушило. Але дружина потерпілого помітила волосінь, прив’язану до труби, показала чоловікові, а той викликав нас. Далі ти розумієш.

-Волосінь? – здивовано перепитав Рибальченко.

-Так. Там усе дуже просто. Коробка така картонна, яку у кожному вашому ж відділенні купити можна. – Експерт, звісно, знав, де та ким працює співрозмовник. От тільки не розумів, навіщо йому викривати того підривника-невдаху? – У неї запаковано парочку тротилових шашок та гранату. Звісно, запаковано так, щоб нічого не ворушилося. До чеки гранати прив’язано звичайну волосінь, виведено через отвір у стінці коробки. Та прив’язано до якоїсь труби у паркінгу, вентиляційної, напевно, а можливо, опалення. Якби авто рушило, граната б вибухнула, а з нею й тротил. І був би «Мерседесу» капець разом із водієм. А шкода було б, дуже красиве авто! «Сто двадцять шостий» у тюнингу, та не «колгосп», а такому як треба… - Про можливу долю власника авто експерт нічого не сказав.

Рибальченка теж цікавило зараз інше.

-З гранатою зрозуміло, їх зараз на руках повно. А усе інше?

-Волосінь – продається на будь-якому ринку чи у рибальській крамниці. Ти ніколи не дізнаєшся, хто саме її купив. Граната та тротилові шашки – стандартні, армійські, тротил ще радянського виробництва, може бути як наш, так і трофейний.

-Тобто, ми ніколи не знайдемо, звідки усе це взялося, - констатував колишній полковник. – А щоб зробити такий вибуховий пристрій, потрібне якесь особливе вміння?

-Та ні. Придбати коробку, прорізати отвір у стінці, протягнути волосінь, прив’язати, кілька предметів у коробці розмістити. Для цього досить вміння … ну, скажімо, у межах шкільних уроків праці. І бомба буде готова до застосування, тільки до днища прикріпити та волосінь протягнути. Якщо, звісно, не боїшся, що вона вибухне у руках.

Рибальченко подумав, яка вірогідність більша: що саморобна бомба вибухне у руках, чи отримати довічне за вбивство, якщо вона вибухне, коли треба? У будь-якому випадку, займатися чимось таким – завжди ризик. Але спитав про інше:

-А прикріпили до днища авто чим? Треба ж, щоб не відірвалося, коли авто рушить. – І щоб сила, з якою тримається коробка, була достатньою, щоб чеку висмикнуло з гранати.

-Скотч двосторонній. Якісний такий, товстий, і багато, смужки наклеєні по усій площі кришки. Знов-таки, продається де завгодно, хоча штука й недешева.

Начальник служби безпеки «Флеш-Пост» сам не був спеціалістом з вибухових пристроїв, та не міг у повній мірі оцінити почуте. А тому спитав:

-Той, хто це зробив… Він профі чи, навпаки, любитель?