16. Заповіт.

А от місце для офісу нотаріуса було обране вдало, цього не можна було заперечувати. На першому поверсі також старого, ще дореволюційного, але відремонтованого будинку, на розі двох вулиць, приміщення мало окремий вхід, але, як з’ясувалося, можна було, зателефонувавши, попросити відкрити шлагбаум, щоб заїхати у двір. Принаймні, помічниця нотаріуса спитала, коли він набрав номер, стоячи біля дверей, чи потрібно це робити. Якби Кирило знав про це, то приїхав би «Смартом», для маленького авто місце у тісному дворику знайшлося б. А так – пройшов трохи більше кілометра пішки. Тут, у центрі, усе, взагалі-то, недалеко, - але це, якщо не маєш проблем зі здоров’ям. Та із часом – теж.

Оскільки місце для авто сьогодні Кирилу було непотрібно, перед ним просто відчинилися вхідні двері, й помічниця нотаріуса, напевно, та сама, що телефонувала, щоб запросити, сказала:

-Проходьте, будь ласка, Кириле Володимировичу. Треба буде трохи зачекати.

-Звісно. – Прийшов він, за звичкою, хвилин на п’ятнадцять раніше призначеного часу. Зняв та повісив на гачок куртку, залишився у брюках та светрі, як ходив зазвичай, і, нарешті, опинився у кімнаті, яка й була призначена для очікування клієнтів. У одному кріслі сиділа Поліна, доктор, що була приставлена до Сергія за життя. У іншому, біля журнального столика, - незнайома молода жінка, ефектна білявка у червоній сукні. Дивилася на Кирила вона, ніби до кімнати заповз тарган, беручи довгими вихоленими пальцями із манікюром у тон сукні цукерку з вазочки, що стояла на столику. У цьому жесті було стільки впевненості, що він пригадав Дарію … у гірському будинку… Тоді її рука тягнулася до цукерки так, ніби вона не могла вирішити, чи має право на таку дрібницю, - чи на таку роскіш. А ця… Раптом він усвідомив, що цукерки, власне, такі самі, круглі, шоколадні, з горіхами, та, здається, медом і чимось іще. Он, на полиці у книжковій шафі навіть картонна коробка із написами на фарсі, - що там написано, Кирило, звісно, не розумів, але упізнати мову тепер міг. Хто б ще місяць тому міг подумати…

Він привітався, отримав відповідь від Поліни, а от білявка навіть кивка не удостоїла. Біс з нею, вирішив Кирило, напевно, скоро дізнаюся, хто вона така. В принципі, можна було зробити припущення, але…

А от дівчину, яка його й впустила, Кирило спитав, тихо, щоб не почула білявка:

-Заповіт же секретний, так? – Телефоном його й запросили на «оголошення секретного заповіту», тому не викличе подиву, що він про це знає. А самого його здивувала одна обставина. – А звідки тоді ви знали, кого запрошувати?

-Це вирішує Олена Вікторівна. – Дівчина мала на увазі свою начальницю, приватного нотаріуса. Прізвище її було Полякова. – Але, наскільки я знаю, інструкції залишив заповідач.

Для неї, подумав Кирило, Сірий – просто ще один запис у реєстрі. Вона його, напевно, й не знала. Можливо, і не працювала тут, коли був складений заповіт. А може бути й таке, що нотаріусом посвідчено його на виїзді, в Сергія вдома. Кирило поцікавився, зателефонувавши Миколі Турову, що ж це таке – секретний заповіт. Відкривати його потрібно було у присутності двох свідків, - але ними могли бути й співробітники нотаріуса. Окрім цієї дівчини має бути хтось іще.

Нарешті, з кабінету вийшли двоє чоловіків, і та сама помічниця запросила тих, хто чекав, проходити. Та покликала з сусідньої кімнати ще двох людей, чоловіка та жінку. Напевно, було ухвалено рішення, що свідками мають все-таки бути сторонні. Усі розсілися по стільцях у кабінеті нотаріуса. Олені Поляковій було років сорок, і її діловий костюм, і макіяж, і зачіска, - усе було продумано до останньої деталі. Обстановка кабінету, здавалося, теж, але Кирило зараз не міг на ній зосереджувати увагу. Бо нотаріус почала перевіряти, хто  ж з’явився до неї. Білявку, як виявилося, звали Наталія Охріменко, але це й усе, що поки було відомо.

А Олена Вікторівна, між тим, оголосила:

-Отже, сьогодні маю оголосити секретний заповіт Орленка Сергія Петровича.

-А кого це ви запросили? – невдоволено спитала білявка. Кирило подумав, що їй, мабуть, під тридцять.

-Такі розпорядження залишив заповідач, - пояснила нотаріус – Отже, секретний заповіт посвідчено за процедурою першого лютого два тисячі двадцять першого року. Це видно з посвідчувального напису на конверті, ось, свідки, роздивіться, будь ласка. Тепер ми відкриваємо цей конверт. – Це вона й зробила, акуратними та точними рухами пальців. Та дістала з нього інший. – А цей конверт заклеїв сам Орленко Сергій Петрович. Зараз ми відкриємо й його, і я оголошу зміст заповіту.

Так вона й зробила, та почала перераховувати пункти заповіту. Першим йшло розпорядження щодо валютного рахунку у одному з банків, на якому було п’ятсот тисяч доларів: він переходив Скоморошенко Поліні Олександрівні. Її прізвище, власне, Кирило почув вперше.

Другим пунктом йшло те, що Сергій заповів йому, Кирилові Замалу. Документ, подумав той, був ніби втіленням чіткості мислення та ділової хватки Сірого. От, навіть дані спадкоємців вказані повністю, аж до місця та дати народження. Та, власне, те, чого стосувався заповіт, перераховано по позиціях. Якщо Поліні – кругленька, як для лікаря, сума, напевно, і рахунок був спеціально відкритий, то щодо Кирила – було вказано частки у статутних фондах кількох підприємств, тридцять відсотків акцій газодобувної компанії, та, звісно, теж гроші. Від суми він широко відкрив очі, бо розраховував, що отримає, хіба що, щось «на пам’ять», можливо, той самий заміський будинок, - для Сірого це за життя був не дуже дорогий об’єкт.