15. Несподівані клопоти.

Наступного ранку вони прокинулися по дзвінку будильника. Поснідавши та погодувавши кота, випили каву, одягнулися та вийшли на вулицю. Кирило пояснив, що найближча оптика великої мережі – за кілька будинків, їхати нікуди непотрібно. Й він вже зробив запис до офтальмолога, після чого можна буде тут же замовити нові окуляри. Та додав:

-Для нас обох.

-Але ж ти не носиш окуляри! – здивувалася Дарія.

-Давно вже думав замовити, для читання. – Він посміхнувся. – Ти все-таки не забувай, скільки мені років, до того ж, це чи не єдина проблема, що не пов’язана з аварією чи війною… Але дрібні літери читати мені вже важко. На комп’ютері – очі втомлюються. Тому давно збирався це зробити, а тут така нагода.

-А я вже звикла, що в мене чоловік без окулярів! – пожартувала вона, виходячи з під’їзду. На що отримала відповідь:

-Доведеться ще в одному звикати до нового стану речей!

-І не кажи… От, навіть так просто йти вулицею…

При цьому вона крутила головою, намагаючись чи то згадати, чи то запам’ятати місце, де опинилася. Втім, шлях їхній був недовгим, бо, дійсно, потрібна вивіска виявилася на будинку на тій самій вулиці. Відчинивши двері, Кирило звернувся до дівчини за стійкою та  сказав, що вони обидва записані до доктора. Звірившись із записами, та підтвердила, й він звернувся до дружини:

-Ну, ти йди першою, от у цьому в тебе точно більший досвід.

І вона зникла у кабінеті.

-Ну, от, ввечері ти будеш бачити краще, а я – читати, - констатував Кирило, коли вони знову вийшли на вулицю. Дарії, як виявилося, дійсно були потрібні нові окуляри, - їх потрібно оновлювати десь раз на рік, а вона вже три роки цього не робила. Розповідати жінці-лікарю, що казала про це із несхваленням, з якої причини, вона не стала. – Заберу сьогодні, коли буду йти від нотаріуса. Її офіс – теж у цьому районі.

-Добре. А зараз що ми будемо робити?

-Поїдемо робити тобі паспорт. Той, що потрібен в Україні, а не закордонний, він виглядає, як картка. А це – далеко, на лівому березі. Я там прописаний, - пояснив Кирило. – В мене ще дві квартири є, одна – у якій став жити сам, окремо від батька. А друга … то була Аліни. Коли її вбили, теж мені дісталася. А я тепер здаю. Так от, там і тобі зробимо паспорт та реєстрацію. Я Сашку вже написав, коли ми були у Львові. Він дав телефон, нас зустрінуть та зроблять усе швидко. Не за двадцять днів та навіть не за десять. Бо без паспорту далі – ніяк, - пояснив він. – От тільки… Зараз ще сюди зайдемо. – Він показав на вітрину магазину. – Телефон тобі купимо. В тебе який був?

-Такий, як в тебе.

-Ось такий і купимо, тільки новіший. В нас, виявляється, й у цьому однакові уподобання.

На те, щоб зробити це, - а ще оформити контрактне підключення за наявності лише закордонного паспорту, що продавця довелося переконувати зробити, - пішло небагато часу. От тільки налаштовувати телефон доведеться потім, - поки що не було коли. Та й зарядити його потрібно.

-Тільки, я тебе прошу, електронну адресу зроби нову, й усе – на неї. Та, якщо в тебе соцмережі якісь були, - не заходь. Це домовленість така була, що ти просто тихо зникнеш з Ірану.

-Але ж мама … та усі інші знають… Брати, сестра…

-Вони розповідати нікому не будуть, бо точно вже не бажають тобі зла…

-Я б хотіла … лише одній подрузі повідомити, що я жива та у безпеці. Вона теж не буде … як це, теревеніти? Вона надійна. Дуже близька людина. Можливо, колись поговоримо ще…

-Добре, якщо ти у ній впевнена. Але, будь ласка, не одразу. Я тобі скажу, коли можна, добре? Вже скоро. – Кирило хотів спочатку, принаймні, завершити угоду з Арефом Хоссейні. Звісно, якихось великих проблем він не чекав, наприклад, хвилі публікацій у іранській пресі, тим більше, про цю справу там, напевно, вже й забули. Але й втрачати гроші не хотів, а до здатності кращих подруг зберігати таємниці ставився скептично. У той же час, обіцянці дружини не робити цього, доки він не дозволить, вірив. А ще запропонував набрати з нового телефону, - для цього непотрібно було налаштовувати облікові записи, - номер батька, щоб той, у свою чергу, знав її номер. Та, якщо захоче, запросити його у гості на вечір, бо він, напевно вже, захоче із донькою побачитися. Що Дарія й зробила, просто тут, посеред вулиці, перед тим, як спускатися до підземного паркінгу.

-А я гадала, ми поїдемо на тій машині, що вчора!

Кирило не був здивований, що дружина здивована. Бо підвів він її до зовсім іншого місця у підземному паркінгу, на якому стояв крихітний чорно-сріблястий «Смарт». Дарія розглядала його, ніби не наважуючись сісти всередину; він звик до такої реакції нових пасажирів. Та, обійшовши мікролітражку ззаду, підняв заднє скло, яке одночасно є на цьому авто верхньою частиною багажних дверей, щоб покласти невелику сумку.

-Ні. На ньому їздити я не буду. Лише завтра, напевно, по магазинах, там місця більше, - посміхнувся Кирило. – А потім поставлю його у ремонт, щоб для хлопців підготували. Цей, коли повернувся з полону, купив. Давно хотів, дуже зручна у місті машинка.

-А «Мерседес» теж твій? – Дарія показала на сусіднє паркомісце, де стояв великий «п’ятисотий». Та стала його роздивлятися. – Схожий на той, що в тата.