14. Вдома.

-А хто тут живе?

Дарія роздивлялася кімнату. Будинок був старий, хоча вона не могла визначити, коли побудований. Стеля височезна, вікно із верхньою частиною у вигляді напівкола. Меблі були якісь невідповідні одні одним. Ліжко у сусідній кімнаті, - їх було дві, - ніби сучасне. А тут – старовинна різьблена дерев’яна шафа, якийсь зовсім убогий диван та такі ж крісла, невеличкий столик. А обідній стіл – лише на кухні. Телевізор у кімнаті був сучасний, але найбільш незвичною річчю була велика пічка, викладена кахлями, або чимось подібним, явно старовинна, але перероблена, і тепер працювала на газі. У кімнаті ставало помітно тепліше, - пічку Кирило розпалив, коли вони увійшли, явно знав, як нею користуватися. Але квартира не виглядала такою, де ніхто не живе. І запаху характерного не було.

-Різні люди. Ключі – в мого місцевого знайомого, й він здає її подобово, частину грошей, звісно, мені віддає, але лише тоді, коли немає потреби у волонтерів, які зі мною працюють. Вони теж ночують у Львові дорогою до кордону. Їм він дає ключі безкоштовно, ну, а в мене – свої. Це була квартира мами. Вона … залишила нас з батьком, коли я був маленький. Та переїхала до Львова. А померла, поки я був у полоні. – Кирило вирішив не розповідати поки що ані про те, що переїхала тоді мама до іншого чоловіка, ані про те, як довелося через суд відновлювати строк на прийняття спадщини, - за допомогою, звісно, Миколи Турова. – А з тих пір, як мама тут жила, я нічого майже й не змінював.

Було вже пізно, - Дарія, не маючи годинника, дивилася на той, що був на зап’ясті Кіра. Великий, механічний, у металевому корпусі, на широкому шкіряному ремінці, - якщо речі людини говорять про неї, що каже цей годинник? Але зараз їй було цікаво, котра ж година, - стрілки показували пів на дванадцяту.

-Я тепер розумію, в тебе нікого немає, - сказала вона. Та отримала відповідь:

-В мене ти  тепер є.

-Я маю на увазі – рідних…

-Через смерть батьків майже усі проходять. – Він знизав лівим плечем у вже знайомій дружині манері. Вона подумала: але не дітей. Та вирішила про це не казати.

-А нам завтра треба рано виїхати?

-Не обов’язково. До того ж, нам поснідати буде треба. Кави випити. Тут нічого немає, магазини поблизу вже зачинилися, тому залишається лише якесь кафе, а вони у Львові зранку не працюють. До речі, кава, звісно, не така, як в тебе, але тобі сподобається. Місцева традиція… Тому нам не треба вставати рано. Але, якщо ти маєш на увазі, що час вже йти спати…

Ранок, щоправда, розпочався з відсутності світла. Кирило пояснив, що це може бути наслідком як запланованих відключень внаслідок пошкоджень від обстрілів, так і якоїсь аварії. З’ясовувати, що сталося цього разу, бажання в нього не було. А поснідати це не завадить, бо у кафе є генератори…

Під час сніданку подав голос телефон. Побачивши, що телефонує слідчий з Шевченківського райуправління, він відповів. Та почув перше запитання:

-Ви вже повернулися?

-В Україні, але поки не у Києві. А що?

-Потрібно все-таки, щоб ви під’їхали, - зажадав слідчий.

-Зможу за кілька днів. – Кирило чудово розумів, скільки питань потрібно буде вирішувати терміново, - для Дарії. Навіть вона сама, напевно, не уявляла у повній мірі. Добре було те, що й він сам, і Аббас можуть попросити про допомогу в Сашка та його контори.

-Не раніше? – невдоволено перепитав слідчий.

-На жаль… Але буду намагатися якнайскоріше. Що, не зізнається?

-Ні. Щодо вашої справи – заперечує категорично. Але показань не дає, відмовляється. Має право. Хуліганку визнає, звісно.

Ну, звісно, подумав Кирило, тепер поліція буде намагатися вирішити проблему з моєю допомогою. Але вголос сказав:

-Не знаю, чим зможу вам зарадити, але буду намагатися дістатися до вас, як тільки зможу. А ви поки що… Можете з’ясувати, де саме служив цей Соляник до СЗЧ, та ким він був?

-Навіщо вам?

-Може бути, знайдуться спільні знайомі … по нашій лінії. По військовій. Тоді, можливо, вдасться щось дізнатися, - сказав Кирило.

Та збрехав. Бо, - коли те, що поглинало усі думки раніше, - порятунок Дарії, - було здійснено, та після повернення з-за кордону, а то в усамітненому будинку у іранських горах було якось не до того, - мозок почав працювати, як колись. Та видавати висновки, й деякі з них слідчому не сподобалися б.

-Хто це? – спитала Дарія, коли він завершив розмову.

-Слідчий з поліції.

-Він … тебе у чомусь підозрює, Кір? – У голосі дружини той почув стурбованість. Та подумав, що це той випадок, коли негативна відповідь не заспокоїть.

-Ні. У мене стріляли…

-Що?

-Як бачиш, не влучили. Ти-то знаєш, що свіжих ран у мене немає! – Кирило спробував знову звести усе до жарту, але одразу зрозумів, що цього разу невдало. – А він займається цією справою.

-А хто стріляв? Та чому?!

-Якби ж я знав... Цей слідчий каже, що в нього є підозрюваний. Але я не знаю, дійсно це він, чи слідчий просто хоче закінчити справу. А мені потрібно, щоб упіймали того, хто дійсно це зробив.