13. Важливі зізнання.

Кирило пояснив, що виїздити потрібно було зранку, а по дорозі – заїхати до магазину, щоб дещо купити.

-В тебе ж немає нічого, навіть доброї куртки. Здебільшого цим займемося вдома, але найнеобхідніше…

-Мені у валізу поклали конверт з документами, і картка там є, але чи працює вона тут..? Та чи залишилися гроші…

-Ще не вистачало, Даша, щоб ти платила тут за усе сама! – з посмішкою сказав Кирило. – Але треба їхати, якщо хочемо встигнути на кордон. Там ще теж невідомо, скільки часу піде…

Вийшовши, нарешті, з готелю з валізами, - кожен котив свою на коліщатках, і Кирило користувався для цього лише лівою рукою, - вони опинилися на парковці поруч. Кирило, діставши з кишені ключі, попрямував до далеко не нового, - позаминулого покоління, - «Рейндж Ровера», та відчинив багажник. Помістивши туди валізи, став відчиняти перед Дарією дверцята, - до таких манер вона вже звикла, але виявила, що дверцята – ліві. Та здивовано спитала:

-Кір! Ти що, хочеш, щоб я вела це авто?

Подумавши мимохідь, що людина, яка звикла розмовляти українською, спитала б інакше: «Ти хочеш, щоб я сіла за кермо?», - той відповів:

-В нього кермо праворуч. Авто з Англії. Там такі дешеві, от їх і купують, та передають до України для військових. Сідай.

Він обійшов чимале авто, влаштувався за кермом. А потім рушив, сказавши, що тепер потрібно знайти торговий центр.

Провівши там більше години, Дарія вийшла з нього не лише у новій куртці, але й у світло-сірому брючному костюмі (перевдягнутися у який вдалося просто там само), та із сумочкою, до якої, щоправда, окрім паспорта, поки й не було чого покласти. Це Кирило обіцяв виправити вже вдома, а поки зауважив, вирулюючи на трасу:

-Ось тепер ти точно виглядаєш, як справжня європейська жінка!

-А це добре чи погано? – посміхнулася вона. – Ти одружувався із … як у вас кажуть, східною?

-Я одружувався із жінкою, а не з її країною, - посміхнувся й Кирило.

-До того ж, по тому, як говорю, всі почують, що я з іншої країни.

-Ти розмовляєш краще за багатьох наших. Тож, за це, навпаки, поважатимуть. І взагалі, уяви собі, мене хтось спитає: «Звідки твоя дружина?». А я відповім: «З Ірану». Усі здивуються!

-Чому? – не зрозуміла Дарія. Та подумала, що, коли їдеш поряд з людиною у авто, - це чи не найкращий час для розмови. На будь-яку тему. Точно вже не у літаку, до поряд повно людей, та навіть, як не дивно, не у будинку, де живеш аж тиждень, чи готельному номері. Хоча, можливо, це тому, що ані одне, ані інше, не є домом?

-Бо іноді бувало, що наші жінки, та європейські теж, виходили за твоїх співвітчизників. Але жодного разу не чув, щоб навпаки. От в тебе були такі знайомі?

-Ні. – Раніше вона не замислювалася над цим.

- Навіть до мусульманських країн?

-Жодного разу не чула…

-От тому я й кажу, що усі дивуватимуться.

-Так. – Раптом їй спало на думку, що це ще не усе. – А коли хтось спитає: «А як ви познайомилися?». А ми відповімо: «На весіллі». Вони перепитають: «На чиєму?». А ми скажемо: «Та на нашому ж!». – Кирило розреготався та відповів:

-Так буває, коли тобі ставлять такі умови, а ти усього лише хочеш врятувати когось! Я тільки планував отримати мільйон доларів, а на додачу отримав дружину! Хіба погана угода?

-Якщо для тебе добра, то для мене тим більше! – Дарія вирішила змінити тему. – А … тобі плече не заважає вести авто?

-Ні, особливо, якщо воно з правим кермом або з автоматичною коробкою. На «механіці», де треба перемикати швидкості, довго їхати мені важко. Але якщо дуже треба, то можу, - пояснив Кирило. – А ти спитала, чи не хочу я посадити тебе за кермо. Ти взагалі водиш? – Він вже з’ясував, що у Ірані не було для жінок заборони займатися цим.

-Так. У тому конверті з документами навіть документ лежить. Як у вас називають, права?

-Так. Тільки треба буде їх на українські поміняти.

-Та зробити нові окуляри, - зауважила Дарія. – А то бачу гірше. У в’язниці навіть не помічала.

-Займемось цим вдома.

-Навіть не уявляю собі, скільки усього доведеться зробити.

-З усім впораємося. – Він продовжував посміхатися, щоб заспокоїти дружину, хоча чудово уявляв обсяг паперової тяганини та інших клопотів. З іншого боку, а чим іще йому займатися? От, навіть Міха із його програмою вважали, що потрібно щось важливе… Щоправда, раптового одруження не передбачали. Добре і те, що Даша тверезо оцінює ситуацію, та приймає її. Хоча – що іще їй залишається? До того ж, і про що говорити тепер є. Аж до самого кордону.

Його пройшли напрочуд швидко, цього дня на прикордонному переході не виявилося черг. А кілометрів за п’ятдесят Кирило, зробивши коротку зупинку,  написав повідомлення Сашку, до якого переходу вони прямують, навіть номер «Рейндж Ровера» вказав. Можливо, це вплинуло на процес. Навіть документи на авто оформили з рекордною швидкістю, та не прискіпувалися до листів, що гарантували передачу його військовим.

Коли, нарешті, авто виїхало на трасу, Дарія знову полегшено зітхнула: