12. Перегони та піт-стоп.

Ноутбук поставили на журнальний столик біля того самого дивану, на якому вчора обмінювалися обручками. Та самі сіли, обійнявшись, за кілька хвилин до старту перегонів. Кирило перед тим спитав в Дарії, як звати її родича, що працював інженером з гоночних машин, та, пересвідчившись у правильності написання імені англійською, ввів його у пошуку. Одразу переконавшись, що той працює, де й раніше.

-Мабуть, в нього не було причин йти, - зауважила Дарія. – Коли ми розмовляли, він казав, що його усе влаштовує.

-Мабуть, добрий інженер, якщо його тримають на роботі, попри незручність іранського паспорту. Хоча це – дійсно інтернаціональний спорт. А тоді – краще б він був у «Мерседесі»! О, поїхали…

Вони сиділи, обійнявшись, дивлячись на екран, слухаючи коментар, обговорюючи те, що відбувалося, та слідкуючи за болідами різних команд. Обидві претендували на перемогу, й Кирило зауважив, що цього разу він буде задоволений, яка б з них не перемогла, аби не хтось третій. Щоправда, чемпіонат вже було вирішено, до задоволення Дарії, й на цьому етапі розігрувалися наступні місця, - а, як сказав хтось з великих чемпіонів: другий – лише перший з тих, хто програв. Ну, й командний трофей, Кубок конструкторів, звісно, але хто пам’ятатиме його на тлі чемпіона?

Кирило впевнився, що дружина, дійсно, якщо й не є спеціалістом у цьому виді спорту, то, принаймні, розуміє, що відбувається на екрані. Хоча йому, - що пропустив два минулих сезони, але мав можливість дивитися трансляції цього року, майже усі, - довелося пояснити, що відбулося у тому яскравому світі останнім часом.

Перегони займають, зазвичай, близько двох годин, - якщо немає затримок, наприклад, через серйозну аварію. Цього разу усе пройшло без проблем, і, коли Кирило вимкнув комп’ютер, Дарія подивилася на годинник, що висів на стіні, та сказала:

-Як добре… А вчора я у цей час не знала, чи буду зараз жити.

-Як це? Тобі що, не сказали, що усе домовлено?

-Ні! У тому-то й справа! По-перше, Камран… Він останні місяці два чи не кожного дня розповідав, як мене повісять. Сказав, що з десяток людей вішають, на таких невисоких перекладинах, одного за одним. І він прослідкує, щоб я була останньою та побачила, як помирають інші. А окуляри прив’яже, щоб не скинула. І що … я буду благати про ще одну ніч, щоб довше жити, але він не зможе нічого зробити. А після того, як ти усе сказав тоді… Він говорив, щоб не сподівалася даремно, усе ще може зірватися. Та я й сама розуміла. Чи, точніше, не могла повірити, що це може статися. А вчора вони зробили це з ключем…

Зрозумівши, що вона сама хоче розповісти, Кирило уточнив:

-Вони тебе що, напівроздягненою тримали? Окрім того, що у кайданах.

-Так, коли холодно. А коли спека – навпаки, і сукню у кайданах не зняти… А тут – сказали одягнутися та повели… І жартували між собою, що везуть на весілля. Але не казали, з тобою чи … перед смертю.

-Тому, коли ти зайшла до зали, то ніби зітхнула з полегшенням. Я помітив.

-Коли тебе побачила! Та зрозуміла, що усе може відбутися! Що можу бути живою та на волі. А перед цим … мене сфотографували, відбитки пальців зняли, навіть не розуміла навіщо…

-Для нового паспорту. Могла б здогадатися, - посміхнувся Кирило.

-Але я не знаю, як це робиться… Тому не розуміла, доки не побачила…

Він вирішив перевести знову розмову у жарт:

-Знаєш, мені ще жодного разу не доводилося бути для когось таким приємним сюрпризом! І перегони дивитися, обійнявшись, - теж!

Коротко розсміявшись, Дарія спитала:

-Ти ж був одружений? – Вона не знала точно про чоловіка навіть цього. Божевілля, якщо замислитися, але точно вже краще, ніж могло б бути! До того ж, Кір не просив не розпитувати про це.

-Двічі. Вони обидві загинули. Перша – то була аварія. А друга… Коли розпочалася війна, я пішов до армії, а вона з донькою поїхала за кордон. До Німеччини. Я вже потім дізнався, що вона продала бізнес, у нас був інтернет-магазин електроніки, оформлений на неї, бо мені немає сенсу працювати. – Про те, чому саме, він коротко вже розповідав. – Продала усе, сайт, запаси товарів, навіть авто, мікроавтобус, бо обидва були теж оформлені на неї, тому що колись купувалися у лізинг, так було вигідніше. А на другому вона й поїхала. А там… В неї з’явився коханець, якийсь серб. Навіть до того, як я потрапив у полон, рахувався зниклим безвісті, усі вважали, що загинув. Вона чекала … якби це підтвердилося, щоб отримати гроші. А він чекати не хотів. Вбив її та дитину, вивіз на її ж авто за місто та спалив. Його потім посадили довічно, але німецька в’язниця – то не наша, та не іранська.

-У Ірані його б повісили. - Дарія подумала, що розраховувати на прощення такий злочинець не міг би. А якби жінка залишилася живою, її б стратили за подружню зраду. – Вибач, я не знала…

-Звісно, не знала. А тепер мала знати. Тому я розповів. Але зараз – давай краще про щось інше, добре? Не про минуле, а про майбутнє. Ти ж в Україні не була скільки, років двадцять?

-Так. Тільки у дитинстві жила. У Києві та трохи у Львові. А ти де живеш?

-У Києві. Зараз у самому центрі. Недалеко від Золотих воріт, якщо ти їх пам’ятаєш.

-Не дуже добре пам’ятаю, але знаю, що це. У центрі – значить, у квартирі? Я тільки там у квартирі жила, у Ірані лише у будинку… Справді, мені … тепер там жити. А я майже нічого не знаю. Ще тоді, два роки тому, знала, що у вас війна. Розкажи … як там.