11. Життя. По-справжньому.

З душу Дарія повернулася хвилин за двадцять. Її можна було зрозуміти, вважав Кирило, та використав цей час, щоб з’ясувати, чи є тут Інтернет та Wi-fi, підключити айфон до мережі, та написати коротке повідомлення Аббасу Раджехніяну. Хоссейні писати не став, бо вважав, що його про те, що цю частину домовленості виконано, повідомить син. Та подумав, що, навіть, якби одружився вдома та звичайним чином, - йому й запросити на весілля майже не було б кого. А тепер – повідомити про новину. Сашко – у курсі справ, Міха та Сірий … ну, вони дізнаються пізніше. Якщо буде про що, прийшла думка, коли Дарія знову з’явилася у кімнаті. Вона тепер була у іншій сукні, - коротшій, темно сірій, - та із мокрим волоссям. Сіла на той-таки диван, та подивилася у вічі, - Кирило влаштувався у кріслі, що стояло навпроти.

-Я ще не подякувала тобі. Та й як можна подякувати за життя…

-Я не міг інакше, якщо вже була можливість. Але нам треба вирішити з самого початку одну річ. – Він зробив паузу. – Ти моя дружина. За законом і за вашими правилами, тому ти зняла цю хустку з голови, та я тебе торкався, коли шукав ці ключі.

-Але … ти зробив це так, ніби я тобі огидна! – зауважила Дарія.

-Ні, це не так. Але якщо ти не захочеш мати зі мною нічого спільного, я зрозумію це. Ми повернемося до Києва, тихо розлучимося, і ніхто про це нічого не знатиме. Просто не буде більше засудженої до страти Дарії Раджехніян, а буде громадянка України Дарія Аббасівна Замал. А я буду радіти, що врятував тебе, і в тебе все гаразд.

-А якщо … я вирішу інакше? Якщо вже я твоя дружина, то й бути нею, як належить?

Кирило помовчав секунду, а потім відповів:

-Тоді я ще більше радітиму.

-Я з самого початку… - Дарія замовкла на секунду, а потім поправилася. – Ні, з самого початку, коли адвокат сказав мені, що… Що хтось, хто мене не знає, у Києві, поставив умову якоїсь угоди Хоссейні, щоб мене не стратили, а той відповів, що погодиться, тільки якщо цей чоловік одружиться зі мною, - я не повірила. І тим більше не вірила, що ти насправді зробиш це. Але потім, коли вдалося поговорити, зрозуміла, що це може статися. І вирішила, що усе буде по-справжньому, якщо ти тільки захочеш. І я буду вдячною завжди, та зроблю усе, щоб ти недаремно…

-Так, досить. Якщо ти так вирішила, то треба зробити ще одну річ. – Кирило підвівся, а потім сів на диван поряд з нею. У його руках була невеличка коробка. Коли він підняв кришку, то виявилося, що на оксамитовій підкладці лежать дві золоті обручки, одна – трохи ширша та більшого діаметру, друга – тонша. – В нас прийнято робити це, коли одружуються, але тоді було якось незручно. Та й кайдани заважали б. Тому зробимо зараз. Я надягну колечко тобі на палець, а ти мені.

Так і зробили, а потім обійнялися, нарешті, по-справжньому. Міцно, та мовчки просиділи так кілька хвилин. А потім молода дружина, - тепер вже остаточно можна було назвати її так, - з посмішкою сказала:

-А я гадала, що ти розпочнеш, просто там, не знімаючи з мене заліза… Вони для того й зробили так. І ключ саме туди. Щоб лише ти міг дістати, але коли захочеш. Для цього … нас привезли сюди. Я чула про це місце, ще на волі. Тут усе зроблено, щоб чоловік міг привести жінку до покори. На другому поверсі. А влаштували його тут, бо поряд ніхто не живе, ніхто не почує крику. Сюди приїздять з дружиною, яка потребує цього, яка не кориться чоловікові.

-Схоже, власник цього будинку вирішив добре заробити на таких речах, - зробив висновок Кирило. - Але нам це не знадобиться. Та ти й не проявляєш непокори, чи не так? – І вони вперше розсміялися разом.

Подивитися, що там на другому поверсі, та й валізи занести, можна було й пізніше. Поки Дарія діставала щось з тієї, що передали їй, Кирило вирішив перевірити кухню. А за кілька хвилин покликав:

-Потрібна твоя допомога!

-Що сталося? – Дарія майже підбігла, але виявилося, що справа буденна, наскільки це було можливо у їхньому становищі.

-Тут здебільшого – готова їжа та напівфабрикати. Нам на тиждень, напевно, вистачить, той, хто готував цей будинок, не думав, що ми будемо куховарити.

-Готувати їжу незручно із залізом на руках.

-Ну, мабуть. – Ті, хто вважав, що жінку треба приводити до покори, напевно вже, не думали, що цим може займатися чоловік. – Але справа не у тому. Усе тут місцеве. Та написи на фарсі. Я хочу розуміти, що ми можемо їсти. – Він посміхнувся. – А ти ж, я пам’ятаю, перекладачка!

Дарія розсміялася та стала пояснювати, що має міститися у якій упаковці. А от його вибором була здивована, й Кирилу довелося пояснити:

-В мене шлунок хворий. І не лише він, - ще й легені, і суглоби... А праву руку вище обличчя підняти взагалі не можу.

-Я помітила, коли … ти шукав ключ, що вона рухається погано.

-Так от, я обираю дієтичні продукти. А ти, звісно, бери, що тут до вподоби.

Так вони й зробили. А коли почали їсти, Кирило сказав:

-Якщо вже ми вирішили залишитися разом… Але ж один одного майже не знаємо. Тому нам доведеться про усе говорити, домовлятися. Щоб не дратувати один одного. І, якщо щось не так, - кажи. Я теж буду.

-Добре. – Дарія виглядала навіть здивованою.

-Нам навіть треба вирішити, як називати один одного. У твоїй мові, здається, немає зменшувальних імен. А у нас… У нас тебе б називали Даша.