9. Врятувати рядову Дарію.

Слідчий, треба було віддати належне, поставився до Кирила з повагою. Можливо, тому, що одразу зрозумів, з ким має справу. Патрульні, які прибули на місце стрілянини першими, спочатку переконалися, що той, в кого стріляли, не отримав поранень, здивувалися цьому, але друге, що зробили, - забажали перевірити саме його документи. Включно з військово-обліковим. Можливо, думали, що одразу можна буде викликати «воєнкомів», але на них чекав сюрприз у вигляді військового квитка із відміткою про звільнення з армії у зв’язку із непридатністю до служби, та пенсійного посвідчення, де було вказано на інвалідність у зв’язку із захистом Батьківщини. Ну, а слідчий цю інформацію отримав від них у першу чергу.

Але на ранок викликав до свого кабінету. Де спочатку попросив заповнити заяву про залучення як потерпілого, і одразу ж ознайомив із постановою, відповідно до якої Кирило Замал набував такого статусу. А потім розпочав допит, набираючи питання та відповіді на комп’ютері, - треба сказати, із майже стенографічною швидкістю.

Кирило розповів, як повернувся додому, зайшов до під’їзду та розпочав відчиняти двері до квартири, коли почув ззаду звук затвору автомата, добре знайомий йому по військовій службі. Зрозумівши, що у нього зараз будуть стріляти, причому знизу, зі сходової клітини, впав  на підлогу, щоб збити приціл та зникнути з поля зору стрільця. Кілька куль, - він не рахував, скільки саме, - пройшли над головою та влучили у стіну та двері, потім почув звук вхідних дверей та зрозумів, що стрілець, усвідомивши невдачу, вибіг на вулицю. Після чого дочекався поліцейських.

-Тобто стрільця ви не бачили? – уточнив слідчий.

-Не маючи зброї, я волів не зустрічатися з ним поглядами, - з іронією зауважив Кирило. – Ваші люди, як я розумію, теж його не бачили.

-Ні, він вийшов на улицю та розчинився, я вам зараз відео покажу, можливо, упізнаєте?

Слідчий вивів на екран відеозапис та розвернув монітор до допитуваного. Однак камери зафіксували лише, - одна всередині під’їзду, інша – на вулиці, - як кремезний, на зріст трохи вищий середнього, чоловік, у куртці, шапочці та медичній масці, що закривала обличчя, - людину у ній на вулиці зустрінеш вже нечасто, але подиву після епідемії вона усе ще не викликає, - відчиняє зсередини двері під’їзду, виходить назовні,  озирається та йде кудись праворуч. Власне, за зростом та тіло будовою чоловік цей був схожий на самого Кирила. Через плече в нього висіла невелика сумка, прикинувши розмір якої, той зробив висновок:

-З «ксюхи» стріляв, - маючи на увазі автомат АКСУ, тобто вкорочений та зі складаним прикладом.

-А чому не з «Узі» або «Скопіона»? – спитав слідчий, назвавши компактну автоматичну зброю. У тоні його була частка іронії, й Кирило вирішив відповісти тим самим:

-Ви б ще «Хеклер-Кох назвали» або «Аграм-дві тисячі». Чи, гадаєте, я «калаш» за звуком не впізнаю?

-Хай буде так. Експертиза покаже. – Слідчому не хотілося сперечатися, але з його слів Кирило зробив наступний висновок:

-Отже, автомат ви не знайшли. Та гільзи теж.

-Ні. З собою забрав. – Слідчий мав на увазі, звісно, невдаху-кілера.

-Та стріляв, гадаю, просто з сумки. Інакше гільзи б по всьому під’їзду розлетілися.

-Можливо. А як ви зрозуміли, що вбити хочуть вас, якщо не бачили ані стрільця, ані зброї?

-А я й не зрозумів спочатку. Навички спрацювали: почув звук, який свідчить, що будуть стріляти, - падай! А потім вже розбирайся. Окрім того, - Кирило знову посміхнувся, - там нікого більше не було. Пощастило.

-Можливо, якби хтось проходив, він би й не стріляв. Відклав би до іншого разу.

-Все може бути. А до під’їзду він як потрапив? Там же домофон. Ось це треба дізнатися.

-А ми вже знаємо, - здивував Кирила слідчий. – Майже напевно. Дівчинку Діану з четвертого поверху знаєте?

-Звісно. Років дванадцять їй, здається.

-Так і є. Так от, вона три дні тому ключі втратила, точніше, сама вважає, що у магазині хтось витягнув. Сказала батькові, той замки у дверях одразу поміняв, бо подумав, що їх збираються обікрасти. Але там і магніт від домофону був…

-Логічно. Треба буде голові нашому сказати, що потрібно поміняти ключі. – Голова ОСББ точно не зрадіє такій новині, це Кирило знав точно.

-Кого-небудь підозрюєте? – поставив звичайне запитання слідчий. Але отримав лише потиск плечима, або, точніше, лівим плечем:

-Гублюся у здогадках. Ніби ані в кого немає причин.

-Займаєтеся якимось бізнесом? – З точки зору слідчого, мотив потрібно було шукати, передусім, десь тут. Але це був не той випадок.

-У тому-то й справа, що ні. Я, по суті, пенсіонер. Ви ж документи мої бачили. А інвалідність маю з тринадцятого року, після ДТП. У двадцять другому все одно пішов служити, потрапив у полон, здоров’я тепер зовсім немає… Від батька, він нещодавно помер, дісталася частка у підприємстві. Зараз у процесі продажу його партнеру. Там конфлікту немає, й через це ніхто такого робити не буде. Навпаки, усі зацікавлені, щоб угода відбулася.

-Чимось … таким ще займаєтеся?

-Яким таким? – знову знизав плечем Кирило. – Волонтерю потроху, в основному для бригади, у якій служив, машини приганяю. Бо можу виїздити за кордон. Гріх цим не скористатися, але, чесно кажучи, багато їздити важкувато. Є такий фонд «Соняхи», в основному через них. Але там теж ніяких конфліктів немає.