7. Східна казка.

Деяким людям у київській владі чомусь не спадало на думку, що існують городяни, яким треба переміщуватися у справах, а багато ходити важко. Тому, вважав Кирило, навмисно влаштували так, щоб багато де неможливо було запаркуватися. До офісу Арефа Хоссейні було недалеко, - але це для здорової людини, та, як багато де у центрі, стоянок поряд не вистачало. А відтак, авто Кирило залишив, та вирішив пройтися ці кілька кварталів. Власне, усе б нічого, якби не погода. Холоду він не боявся, та й одягнутий був по погоді. Але обличчям відчував чи то мряку, чи то зовсім дрібний сніжок. А ліхтарі, - чи не найбільше з усіх прикмет міст далеко від фронту його найбільше дивували саме працюючі ліхтарі, - ніби ховалися у сріблястій або золотистій, залежно від лампи, примарній кульці.

Нарешті, він підійшов до потрібного будинку. Дореволюційного, чотириповерхового, із височезними стелями. Колись тут був дохідний будинок, потім – радянські комунальні квартири, але їх давно розселили, а сам будинок не лише капітально відремонтували, а й переробили на офіси. Одним з них і володів Ареф Хоссейні, - на третьому поверсі. Натискаючи на кнопку домофону, Кирило зітхнув: ліфту тут не було, а за висотою третій поверх був, мабуть, як у звичайній «панельці» п’ятий.

Колись йому було б все одно. Але не тепер.

З домофону донісся жіночий голос, Кирило назвався та почув клацання: електричний замок відчинив двері під’їзду. Двері були відреставровані, а на того, хто зміг пройти крізь них всередину, чекав незвичайний інтер’єр. Вдень світло проникало сюди крізь скляний купол, а самі сходи йшли своєрідним квадратом, утворюючи його сторони, із порожнім простором всередині. Мабуть, архітектор дев’ятнадцятого століття, - а можливо, замовник, - гнався більше за красою, ніж за раціональним використанням місця. Цьому будинку пощастило, - хоча деякі «активісти» кривилися, що його став використовувати бізнес, а на першому поверсі, у приміщенні колишнього гастроному було тепер відділення банку. Але власники офісів, - приміщення тут були викуплені, - відреставрували фасад, включно з візерунками над кожним вікном. У під’їзді також стіни не просто пофарбували, а зробили ніби панелі зі штукатурки. Деякі з них прикрасили картинами, здебільшого – батиками, у вузьких, витягнутих знизу вгору, рамах. На інших – зі стіни стирчали світильники, що зараз освітлювали під’їзд, але не прості, а зроблені у гармонії із відреставрованою основою перил, - справжнім шедевром ливарного мистецтва.

Усе це Кирило вже бачив, коли бував тут, - двічі. Зараз його більше цікавили гладкі лаковані дерев’яні перила, - не як об’єкт для споглядання, а щоб на них обпертися. Використати, так би мовити, за прямим призначенням. Хоча хтозна, що вважав основним той, хто відливав цю красу?

Діставшись нарешті потрібного поверху, він опинився перед чорними дерев’яними дверима, - чи так здавалося. Заходи безпеки тут були на висоті, й відеокамер на гостя було зараз спрямовано аж дві, хоча у вічі це не кидалося, усе було зроблено дуже делікатно. Та дорого. Багатство, вважав господар, починається з порогу. Цілком можливо, що двері деревом було лише декоровано, а насправді вони з куди більш міцного матеріалу.

Кирило, трохи віддихавшись, - минули ті часи, коли підйом сходами не становив для нього труднощів, - натиснув на дзвінок, і двері відчинилися. Перед ним опинилася молода жінка – помічниця бізнесмена. Не секретарка, і минулого разу у розмові Хоссейні вважав необхідним прозоро натякнути, що й не коханка. Зовнішність її могла навести на подібні думки, але, якщо у офісі якогось українського бізнесмена дівчина підкреслювала б фігуру, або ще якось звертала увагу на свою привабливість, - тут вона була просто у діловому костюмі.

-Доброго дня, Кириле Володимировичу, - посміхнулася вона гостеві. – Вибачте, доведеться трохи зачекати. В пана Арефа люди.

Дещо дивно було чути, як вона називає його так, - на персидське ім’я, але зі зверненням на український манер. Хоча Кирилу було, насправді, все одно. Він знизав плечима, - праве віддало болем, хоча він не міг позбутися цієї звички:

-Я все одно прийшов трохи раніше. Не розрахував.

-Усе краще, ніж запізнитися. Сідайте, будь ласка.

Тут була не звичайна приймальня, а, скоріше, щось на кшталт вітальні. Обстановка теж дихала багатством, - але багатством східним. Темні дерев’яні різьблені меблі, - явно старовинні, - вирізнялися відповідними орнаментами. А на шафах візерунки були золотаві. Стіни обтягнуто тканиною, а прикрашено не картинами, а рамками із якимись написами чи то арабською, чи то фарсі, - Кирило не міг визначити, а тим більше – прочитати. Вишито їх було золотими нитками на зеленому фоні та срібними – на чорному. Можливо, якісь релігійні тексти? Ще на одній стіни висіли дві шаблі у золочених піхвах та з такими ж руків’ями. І спробуй тут зрозуміти, дійсно це старовинні речі чи імітація… Люстра, звісно, теж була у відповідному стилі, зараз увімкнена, а вікна завішено щільними шторами. Можливо, останнє було зроблено через воєнний час, хоча більшість, і бізнесменів, і звичайних людей, цим давно не переймалися. А може бути, в господаря офісу просто така звичка. Це теж не мало значення.

Насправді, за цю невелику паузу Кирило був вдячний долі. Можна віддихатися та зосередитися, що перед важливою розмовою зайвим не буде.

Нарешті, двері, за якими ховався кабінет Арефа Хоссейні, відчинилися, й виявилося, що «люди» були лише одним чоловіком, кремезним, на вигляд між п’ятдесятьма та шістдесятьма роками, одягнутим дорого, але не офіційно. Попрощавшись вже у дверях із господарем, він пішов до виходу, удостоївши Кирила чіпким поглядом та коротким кивком. Двері на сходову клітину цей гість відчинив сам, а Кирилу помічниця сказала: