6. По колу.

Джавад аль Бадр, нарешті, «дозрів».

Здавалося, після загибелі дитини та смерті дружини, - вона просто не перенесла горя, - в Джавада не залишилося душі. Тим більше, чим винен був він? Лише тим, що є тим, ким народився? Чим була винна Зейнаб? Тим, що трапилася на шляху цьому расисту та фанатику? Він не міг зрозуміти цього. Не міг пояснити й психолог, до якого направили на роботі; той намагався, дійсно, допомогти, але, по-перше, чим тут допоможеш? По-друге, він мало розумівся на тому, як думають та відчувають такі, як Джавад. За кілька місяців йому дозволили повернутися до роботи, - і то добре. Без неї можна було б взагалі з’їхати з глузду.

У маленькому містечку, де вони мешкали, - або, правильніше тепер буде сказати: де Джавад мешкав, - була мечеть. Але імам теж не міг пояснити, чому це сталося, - а саме причина мучила Джавада. Імам казав про любов, але вбивця-то діяв через ненависть. Ненависть до таких, як він.

Вище його сил було після такого зберігати любов. А тому Джавад став шукати заспокоєння у іншому місці. Якщо це можна було так назвати. Бо того, хто намагався полегшити його страждання, він ніколи не бачив на власні очі. Сучасні технології давали таку можливість. Він навіть голосу не чув, - достатньо було листування. Не знав Джавад і того, що діалог з ним веде не людина, - хоча й під контролем людини. Алгоритм був розроблений зовсім не для того, що принести мир у його душу, - скоріше, навпаки.

І от сьогодні вранці він написав: «Так, я готовий».

Людині, яка читала цей діалог, прийшов сигнал, і вона відключила алгоритм. Тепер це стало людською справою. Треба тільки, щоб Джавад не помітив різниці, - а отже, потрібно зберегти стиль. Той самий, лаконічний, але переконливий.

«Але ти маєш бути кращим, найбільш ефективним у джихаді», - написала людина.

«Звісно».

«Тоді поки нічого не роби. Я скажу тобі, коли діяти, щоб зробити якнайбільше.»

«Так, я розумію.»

«Але звертайся до мене, коли тобі зле.»

Він знав, що Джавад міг би написати, що йому увесь час зле, - якби було інакше, він би не вів це листування. Але не напише, а просто погодиться. Та, звісно, буде звертатися. Алгоритм знову буде підключено, й він буде тримати Джавада у готовності до дій, коли стане потрібно.

Він взяв телефон та написав повідомлення. У ньому був тільки номер та згадка, що результат є. Цього поки що було достатньо. Той, кому він написав, у свою чергу, склав дещо розлогіше повідомлення, та передав далі. Але якби той, хто включився у діалог із Джавадом, знав, де саме опиниться у підсумку повідомлення, - він був би здивований більше за усіх. Хоча, з іншого боку, йому було начхати.

-А от тепер мені, дійсно, потрібна твоя допомога, - сказав Кирило. Міха, який, насправді, був здивований дзвінком зранку, посміхнувся:

-Напевно, якщо ти сказав, що треба терміново зустрітися. – Посмішка згасла. -  Усе погано?

-Не зі мною. Мені потрібна порада… Як при розмові з людиною не отримати відмову. Ситуація, дійсно, складна. Є ділова угода, вигідна обом сторонам. Але сталося так, що від людини, з якою вона укладається, потрібна, ну, скажімо, поступка у зовсім іншому питанні.

-Як людину зацікавити? – уточнив психолог. – Тоді це трохи не до мене…

-У тому-то й справа, що ні. Тут не про … раціональне.

-Тоді розповідай. Здається, це щось цікаве.

-Ще й термінове, - додав Кирило, й розпочав розповідь.

В нього пішло менше часу, ніж вчора у співрозмовників. По-перше, він був сам, та не робив перерв під час їжі. Йому непотрібно було перескакувати з одного на інше, він намагався не демонструвати емоцій, а лише викладав факти. А коли закінчив, перше, що почув від друга:

-От тепер я тебе впізнаю. Та менше турбуюся.

-Чому?

-Бо ти знову став самим собою. Тим, хто хоче врятувати світ, - з посмішкою зауважив Міха.

-Мені казали, що є в мене така риса, - відповів на посмішку Кирило. – Але казали давно. Я сам гадав, що давно її втратив.

-Якби втратив, зараз би тут не сидів. Ну, або таких питань би мені не ставив. А що, власне, ти хочеш почути?

-Як побудувати спілкування, щоб не отримати відмову.

-Ну, в тебе й запити! Я – психолог, але не чарівник, - похитав головою Міха. – У таких випадках взагалі важко якось завчасно планувати бесіду. Тим більше – не знаючи людину особисто. Ти його близько не знаєш, я не знаю взагалі. Якби твій батько був живий, - була б інша справа, він із цим Арефом працював багато років, та, напевно, добре його знав. Але його не спитаєш… Мало того, це не наша людина, не просто іноземець, а людина іншої культури, іншого світогляду. Я з такими не стикався близько, а вони можуть думати зовсім не так, як звикли ми. Тому… Я утримаюся. Не тому, що не хочу допомогти, а тому, що не хочу нашкодити.

-А я сподівався…

-Я ж кажу – зовсім не мій контингент. Тобі б з муллою якимось поговорити, але, по-перше, він тебе буде намагатися обернути у свою віру, а по-друге, де ж його так терміново взяти? – Міха помовчав, явно щось обдумуючи. – Але знаєш, що я тобі скажу… Мені здається, ти таки прийшов не за адресою.