5. Погана, погана історія.

І вони розпочали оповідь. До здивування Кирила, історія до України стосунку не мала, а от для Ірану була не такою вже й незвичайною, хоча раніше він над цим ніколи не замислювався.

Розпочалася вона два роки тому. Молодшій з чотирьох дітей Аббаса Раджехніяна було двадцять чотири роки, і вона працювала перекладачем за контрактами з різними місцевими фірмами. Зазвичай переклад потребувався щодо ділових документів або на переговорах, коли до Тегерану приїжджали іноземні бізнесмени. Але того разу виникла плутанина, - документи не відповідали кількості та номенклатурі обладнання, що надійшло на склад. А маркування на ящиках було російською, бо саме звідти це обладнання й надійшло до Ірану, - суднами, через Каспійське море. Тому перекладачці потрібно було приїхати на склад на околиці іранської столиці, щоб звірити маркування із документами. От тільки кількості роботи, напевно, вона не розрахувала. А для власника компанії, що звернувся до неї, це було важливим, недаремно цією операцією займався його племінник.

Дівчина, напевно, захопилася роботою, а можливо, хотіла встигнути розібратися в усьому цього ж дня, щоб не приїздити завтра. Як би там не було, це виявилося помилкою. Бо робочий день скінчився, й робітники складу почали розходитися. Й якоїсь миті дівчина, - так потім вона розповідала, - відчула, що хтось душить її, та за кілька миттєвостей майже втратила свідомість. А отямилася у якійсь коморці цього ж складу, та коли той-таки племінник господаря робив з нею усе, що може тільки забажати молодий чоловік.

-І це у країні, де навіть просто стосунки поза шлюбом караються, а жінки мають закривати волосся? – Кирила чомусь здивувало, що таке могло статися там. Хоча, звісно, людська природа однакова усюди, й покидьки зустрічаються також.

-Звісно, і Дарія… - Батько вимовляв її ім’я з наголосом на останній склад, як було прийнято у його країні та його мові. – Вона, звісно, дотримувалася хіджабу. Хоча у Ірані багато невдоволених, але вона не протестувала. А знаходила, як … зробити його чи не прикрасою. Але це не допомогло.

Розповідь продовжувалася. Закінчивши свою справу, ґвалтівник пішов, замкнувши дівчину у тій самій комороці, де, до того ж, не було вікон, а світло він вимкнув. Але невдовзі повернувся, але не сам, а з братом.

-Кляті близнюки! – вилаявся Аббас. Англійською він володів досконало, хоча розмовляв і не без акценту.

Вони явно намагалися продовжити те, що один з них розпочав. Але також зробили помилку, витягнувши жертву з комори до розташованої поряд кімнати, де стояв звичайний письмовий стіл з комп’ютером. Бо Дарія, помітивши на столі маленький канцелярський ніж, побачила у цьому шанс, встигла вхопити його та … полоснути ближчого до неї брата, - це виявився той, хто тільки-но приїхав, - по горлу.

Приховати труп та калюжі крові було, звісно, неможливо, й тому скоро на складі не проштовхнутися було від поліцейських. От тільки найменше дівчина могла уявити, що заарештують у підсумку саме її, до того ж – за вбивство. За яке, - як, втім, і за зґвалтування, - іранський закон передбачав смертну кару. Саме такий вирок невдовзі й виніс суд.

-Хіба у Ірані не визнається право на самооборону? – здивувався Кирило.

-Вони просто не повірили, що було зґвалтування та був напад. Або … можливо, їх підкупили, - пояснив Раджехніян. Але його доповнив «Перець», який був, напевно, спеціалістом з країни:

-Це ж Іран. Там просто … не вірять у таких випадках жінці. Судді, прокурори, адвокати, - усі лише чоловіки, але справа навіть не у цьому. Не лише культура, не лише закон, - сам спосіб мислення, навіяний релігією, на стороні чоловіків. Навіть якби вона нікого не вбила, а потім заявила до поліції… Це не чоловіка могли б звинуватити у зґвалтуванні, а її ж у розпусті, а там це теж кримінальний злочин. І карається батогами. А якщо вже хтось пустить у хід зв’язки та гроші…

-А вони це зробили. Бо їм було мало вироку. – Тепер батько дівчини ледь володів собою. – Вони … вирішили відомстити так, щоб це був суцільний жах. По-перше, вони тримають її не у звичайній в’язниці. У нас і у звичайних коїться таке, що не побажаєш нікому, але це –  якесь спеціальне місце… Де над людиною можна знущатися як завгодно. Тримають у одиночній камері та у кайданах, як найбільш небезпечних злочинців, та б’ють.

-Звідки ви знаєте про це? З тією в’язницею ж не повинно бути зв’язку, - розсудив Кирило. Але бізнесмен лише скривився.

-Вони і мене не залишають у спокої, напевно, тому, що я намагався доньку захистити, а багато батьків у таких випадках відмовляються це робити… І мені хтось звідти надіслав фотографію.

Він дістав з кишені смартфон, кілька разів натиснув на дисплей, а потім передав апарат через стіл Кирилу. Той кинув погляд на екран.

На фотографії біля сірої фарбованої стіни стояла дівчина. У одній білизні та окулярах у круглій металевій оправі. А ще у справжніх кайданах, точніше, у дороблених поліцейських кайданках, - їх половинки було з’єднано ланцюгами з півметра довжиною. Ще один ланцюг з’єднував посередині між собою ті, що сковували руки та ноги, - так, щоб людина, коли стоїть, не могла підняти руки вище пояса. У дівчини на фото такої можливості не було, та нахилитися вона не могла також, бо біля її шиї хтось тримав зроблений, мабуть, для такого випадку пристрій у формі рогатки: щоб, якщо людина пручається, її можна було притиснути за шию до стіни чи до підлоги. Дівчина на фото не пручалася. Руки її було опущено, на плечі було видно свіжий синець, а інший, у правій частині живота, вже почав жовтіти. Ще один, нижче коліна, здавалося, був поставлений між цими двома. Голова дівчини була трохи повернута праворуч, але вираз обличчя та погляд з-під окулярів (як тільки вона не втратила їх за цей час?) – виражали одночасно покору, бо пручатися було неможливо, страждання та зневагу до тих, хто робить це.