4. Команда порятунку.

 От хто вже точно був добрим психологом, так це фактичний власник компанії «Флеш-Пост». Сам Ілля Георгійович вважав, що інакше б просто не зміг зайняти таке місце у бізнесі, - поштова компанія була не першим його проектом. Щоправда, інші він або продав, або доручив найманим менеджерам, а «Флеш-Пост» була його улюбленим дітищем.

Рядового юрисконсульта, чийого прізвища до того й не чув, та який справу у суді програв, він покликав до кабінету недаремно. Генеральний директор вважав корисним іноді спілкуватися так із рядовими співробітниками, бо серед них траплялися ті, кого варто було б висунути. Він таких бачив одразу, й вважав однією з причин успіху у справах. Цей хлопець виявився одним з них. Толковий, активний, за кілька років може й юридичну службу очолити, якщо не вирішить отримати адвокатське свідоцтво та працювати самостійно.

Чому цього разу він покликав не спеціаліста з логістики, не комп’ютерника, а саме юриста? Ніхто з найближчих співробітників і гадки не мав.

Справа була саме у тому, що хлопцеві випало займатися справою цього Кирила Замала. Який вже десять років жив та не тужив за рахунок «Флеш-Пост».

Іллю Георгійовича Бороданя це не просто дратувало, ні. Інший бізнесмен подібного масштабу або не став би опускатися до такого дрібного кейсу, або, у крайньому випадку, вважав би його чимось незначним. Але Хазяїн, як було сказано вище, вважав поштову компанію власним улюбленим дітищем, і той факт, що хтось, використавши закон, чи не назавжди присосався до нього, не давало в усьому іншому прагматичному Іллі Георгійовичу спокою. От він і вирішив з’ясувати незалежну точку зору людини, яка безпосередньо займається цим: чи можна тут щось зробити? Досі Перший вважав, що Замалу довелося підкупати суддів для отримання такого рішення. Але юрист пояснив йому логіку закону. Виходило, що судді діяли так, як були повинні.

Отже, потрібно було якесь інше рішення.

Ілля Георгійович вважав, що у таких випадках потрібно «переспати з думкою». А тому діяти розпочав лише наступного ранку. Про те, щоб залишити усе, як є, звісно, навіть не йшлося. Цього разу він викликав до кабінету начальника служби безпеки.

«Флеш-Пост» була досить великою компанією, щоб цю посаду займав колишній силовик. Дослужившись у тоді ще міліції до полковника, Юрій Іванович Рибальченко вийшов вдало на пенсію за кілька місяців до початку подій, що вилилися у революцію. Відтак, і його пенсії, й набутим за час служби статкам не загрожували ані кримінальні справи, ані зайва увага громадськості: до тих, хто не був причетний до придушення протестів, нікому не було діла. Сидіти вдома, втім, пенсіонер не схотів, і скоро потрапив на посаду заступника начальника служби безпеки поштової компанії. Згодом зайняв місце начальника, та жодного разу про свій вибір не жалкував.

-Ти в курсі справи з цим Замалом? – спитав начальника служби безпеки, що з’явився у його кабінеті зранку, Перший.

-Звісно. – Начальник служби безпеки мав знати й про дрібніші речі. От для генерального директора – це не рівень, вважав він, але, коли той питає, потрібно було відповідати.

-І що, цим ніхто не займався?

-Тільки юристи, - похитав головою Юрій Іванович.

-Які ні… не змогли зробити за десять років! – підвищив голос Бородань.

-Бо він за законом має право…

-Та знаю я! – Хазяїн ляснув долонею по столу. – І нікому не спало на думку спробувати зробити щось іще? Щоб звільнити нас від цього…

-Нам не ставили такого завдання.

Бородань роздратовано подумав, що Юрко, звісно, справу знає, але от ініціативи – ніякої. Служака. Що сказали, те й зробив, але не більше. У міліції так можна, у армії, - і то не під час війни. Але не у бізнесі.

-А тепер я його ставлю! Вивчіть що цей… собою являє. Та як його знешкодити. Хай на пенсію свою живе, чи там працювати йде, якщо може та хоче, але не на наші гроші!

Ілля Георгійович здивувався б, якби знав, що Кирило Замал, дійсно, міг би прожити без цього джерела доходу, але вважав, якщо вже так сталося у житті, отримання цього відшкодування майже справою принципу.

Як не дивно, з’їхавши з основної траси, можна було збільшити швидкість. Асфальт тут був погірше, але інших авто майже не було. На Старообухівській, якщо попереду трапиться навіть не вантажівка, а маршрутка, або просто водій, що не поспішає, або боїться їхати швидко, - його й не обженеш.

От Кирило й додав газу, незважаючи на те, що до мети його поїздки залишалося з пару кілометрів. Та скоро швидкість довелося скидати, бо шосе перейшло у вузеньку вулицю селища, до того ж, деінде перегороджену «лежачими поліцейськими». Люди тут жили більше, ніж просто не бідні, і таке рішення дивувало. По-перше, навряд чи хтось з них ходить пішки, по-друге, в частини, напевно вже, є спортивні авто, які, зі своїм низьким дорожнім просвітом, таку перешкоду ледь здолають. Але факт залишався фактом, - і доводилося пригальмовувати. Бував тут Кирило багато разів, та, напевно, міг би проїхати цією дорогою з заплющеними очима, відраховуючи відстань за «лежачими поліцейськими».

Залізні ворота від’їхали убік, щойно він наблизився. Зробив це охоронець, чи комп’ютерна система розпізнала номер, Кирило не знав. Втім, головне, що він потрапив, куди потрібно. Залишалося проїхати доріжкою, та припарку вати авто перед будинком. Чи, точніше, його потрібно було називати особняком.