3. Консультації.

-О! «Хайфа» прийшов розпитувати про Іран!

Колега, що служив у відповідному відділі, вирізнявся веселою вдачею та почуттям гумору, що завжди добре, а у важкі часи – особливо. Олександр, у свою чергу, вирішив час не гаяти, а виконати прохання друга. Слід сказати, що позивний його виник не тому, що Олександр мав стосунок до Ізраїлю чи євреїв, - чого не було, того не було. Просто прізвище його було Маковійко, а у ізраїльському міста Хайфа, як знають любителі спорту, знаходиться відомий футбольний клуб «Маккабі». Зараз він поправив:

-Не про Іран, а про конкретного іранця, до того ж, він живе у нас. Навіть через війну не поїхав. Або, точніше, мотається між двома країнами.

-Бізнесмен якийсь, напевно. – Хто ще міг жити у такому режимі? Але співрозмовник точно знав, що Олександр не має стосунку до бізнесу. – Тобі-то він навіщо?

-Не мені. Другу. Є там потреба угоду укласти. Але він не хоче, щоб щось по нашій лінії було не так.

-Щоб за дупу не взяли випадково? – Їхній рід занять привчав дивитися на речі з часткою цинізму. Особливо, коли стосується бізнесу. Але тут був не той випадок.

-Ні, навпаки. Щоб не нашкодити. Друг після служби та полону, списався по здоров’ю, - пояснив Олександр. – Наш, коротше. Питання там таке, що обійти один одного вони не можуть, кожному більше нема з ким мати справу. А якщо взагалі нічого не робити, втрачають обидва. Питання саме у тому, щоб гірше не зробити.

-А-а, тоді інша справа. Як звати того іранця?

-Ареф Хоссейні.

-Знаю такого. – Спеціаліст з питань Ірану лише похитав головою. – Він «чистий» бізнесмен, до політики або … наших питань стосунку не має. Хоча його брат живе у Москві. Вони свого часу успадкували батьківський бізнес, ну, і поділили, одному українську частину, другому російську. А батько ще із Союзом працював. З цього боку проблем не буде, і шкоди теж. Але, перш, ніж мати з ним справу, треба подумати тричі.

-Чому?

-Сволота першостатейна. А якщо людина – сволота, то вона в усьому сволота, й у бізнесі теж. Або дурити буде, або… Якщо обійти його не можна, то твій друг попав. Не потрапив, не влучив, а саме попав.

-Там мова, як я зрозумів, про разову угоду. Яка має бути вигідна обом.

-Може, розповіси, у чому справа?

Олександр подумав, що Кирило не брав з нього слова мовчати. А, щоб отримати вичерпну та потрібну йому ж інформацію, краще буде пояснити, про що йдеться. Співрозмовник, слухаючи, кивав, а потім, замислившись на секунду, відповів:

-Ну, цей Хоссейні, як я казав, до їхніх служб стосунку не має. Та й, якби мав, його б від нас давно виперли. Він такого собі дозволити не може. І взагалі, начхати йому на їхні релігійні заморочки, взагалі, на усе начхати, окрім власних інтересів та власного банківського рахунку. Від того, що в іранських фермерів врожайність трохи підвищиться, нам теж ані жарко, ані холодно. Вони нам все одно не конкуренти. Тому, взагалі, на цю справу можна давати добро. Але… Ти кажеш, що твій друг … нормальний… Можливо, погодиться допомогти людям? Йому самому це нічого не буде вартувати, особливо, якщо, ти кажеш, Хоссейні обійти його не зможе. Мені треба переговорити з людиною… Можеш поки цьому другу відповіді не давати?

-Як довго? Він теж повинен Хоссейні сказати, згоден чи ні.

-До завтра. Тягнути не будемо. Там не лише справа, життя на кону.

-А чого ти від нас хочеш? – Олександр Маковійко вважав, що, коли пішла така розмова, він із Кирилом є однією стороною у грі, що, схоже, розгортається. Треба зрозуміти, у чому вона полягає. Співрозмовник теж розумів це, а тому пояснив ситуацію, та чого від них у цій ситуації чекає. Тільки йому потрібно спочатку поговорити зі ще однією людиною. А потім їх познайомити, якщо той погодиться, втім, йому теж немає куди подітися. Олександр, який, у свою чергу, хоча й обіцяв другові не баритися, але точного дня, коли дасть відповідь, не називав, погодився зачекати. Він був певен, що Кирило не буде тримати зла, особливо, коли дізнається, у чому тут справа. Якщо не розгубив, звісно, притаманної йому частки ідеалізму.

Співрозмовник же, тільки-но за «Хайфою» зачинилися двері, витягнув з кишені телефон та набрав номер. Той, кому він телефонував, миттєво погодився на зустріч сьогодні ж ввечері. Поклавши слухавку, іраніст потер руки, хоча навіть із подивом. Невже це таки може спрацювати?

-Що, чорт забирай, відбувається?!

Рядовому юрисконсульту не доводилося раніше бувати у кабінеті самого генерального директора. Але цього разу його викликали сюди, - тільки-но шеф, чи Перший, або Хазяїн, як називали його у офісі, дізнався про рішення суду. Зазвичай із Іллєю Георгійовичем спілкувався сам начальник юридичної служби, але цього разу шеф вирішив поговорити з виконавцем особисто. Тому нічого не залишалося, як постати перед начальницькими очима, вкотре дивуючись, - Першого він раніше бачив лише здалеку, але бачив, - що людина на прізвище Бородань може не мати жодної рослинності на обличчі. А можливо, це такий стиль? Чи йому начхати? Людині за п’ятдесят, врешті-решт, він власник більшості акцій другого недержавного поштового оператора країни. Може, як от сьогодні, на роботу у джинсах приїхати замість ділового костюму, якщо тільки зустрічі у якомусь міністерстві не намічені.

Але на запитання слід було відповідати, та, бажано, чесно. А тому юрист знизав плечима: