2. Сумний оптиміст.

Час великої війни.

Друзі залишаються друзями, навіть, якщо давно не бачилися. У цьому випадку – більше, ніж три роки. З яких два не розмовляли навіть телефоном. Останнім часом така можливість з’явилася, але Кирило розумів, чим зайнятий друг, - та наскільки, а тому намагався не турбувати навіть дзвінками, усе більше писав. Але, коли попросив про зустріч, та ще й таку, щоб про неї знало поменше людей, - той одразу погодився. Сашко не був дурним, - дурних там, де він служив, не тримали, - та одразу зрозумів, що Кирило потребує допомоги. Та й зустріч призначив не вдома та, звісно, не на службі, а у квартирі на другому поверсі непримітного будинку у спальному районі. Будинок був ще радянських років побудови, а квартира, напевно, - щось на кшталт конспіративної, чи як це у них зараз називається. Паркуючи авто біля під’їзду, - як зазвичай, намагаючись зробити це так, щоб поменше ходити, - Кирило подумав, чи не ризикує Сашко, запрошуючи його сюди, та розкриваючи, власне, саму квартиру. Мабуть, друг у ньому впевнений.

Набрав код, щоб відчинити двері під’їзду. Піднявся сходами на другий поверх, - застрягти у ліфті не хотілося, а коли мають відключити електрику у цьому будинку, він не знав, - та подзвонив у двері із потрібним номером. Ті відчинилися, й Кирило переступив поріг. Та одразу обійнявся із другом, якого не бачив три роки. Той був у цивільному, - підтвердивши тим самим призначення квартири, - та взагалі, мало змінився. Про нього самого цього не можна було сказати.

А Сашко провів гостя до кімнати та запропонував сідати на диван, що той із полегшенням і зробив. Господар же, якщо його можна було так назвати, зауважив:

-Бачу, що ти за кермом, тому пити не пропоную.

-Та кинув я вживати, - відповів Кирило, роздивляючись інтер’єр. Меблі та ремонт тут були радянські, щоправда, телевізор на тумбі – більш-менш сучасний, а диван зручний. – А ти спостережливості не розгубив!

-Це добре. Часто навпаки буває.

-Ну… Розумієш, там не давали. А коли повернувся, сказали, здоров’я не дозволяє.

-Розумію. Але це не усіх зупиняє. - Обидва знали такі випадки. До того ж, по спілкуванню телефоном Сашко розумів, що перебування у полоні друг згадувати не любить. – Ти краще скажи, коли вже вирішив іти… - Малося на увазі: до армії на початку великої війни. – Чому тоді-то мене не набрав?

-Ну, по-перше, тобі точно було тоді не до того. А по-друге, куди б ти мене … прилаштував? Формально – інваліда, який ніколи не служив. У вас точно був би непотрібен. А так…

-А так – залишки здоров’я втратив. І мозок не використовував, не кажучи вже про фах. Взагалі, от щодо тебе – думав, ти останнім будеш, хто піде. А у результаті…

-Але ж рік усе гаразд було. А коли це сталося… То теж не через мене.

-Який в тебе позивний, до речі?

-«Малий».

-Не дуже винахідливо. – Кирило, чиє прізвище було Замал, - за сімейною легендою (яку зараз не було кому розповідати), хтось з предків одружився зовсім молодим, і люди казали, що він «замалий», щоб мати родину, але хтозна, як було колись насправді, - трохи натягнуто розсміявся. Та про другий позивний, що мав ближче до кінця служби, нічого не сказав. Сашко ж став серйозним, ніби вивчаючи друга чіпким поглядом. – Взагалі, бачу, непогано тримаєшся.

-А що мені залишається, крім як триматися? Та намагатися позитивно дивитися на речі.

-Це як?

-Шукати, що добре, а не погано, - пояснив Кирило. – Врешті-решт, живий же. Хоча мав би бути давно мертвий. Хіба не добре? Хтось інший думав би, де гроші взяти, та куди на роботу влаштуватися, а мені й цього не треба. Здоров’я немає? Зате можу вільно ходити, де хочу. На відміну від більшості. – Він криво посміхнувся. – Бігати не можу, але є час подумати, перш ніж кудись іти. Сам залишився… - Тут обличчям Кирила ніби промайнула хмара. – Зате авто можу придбати те, що подобається, а не сімейне.

-Ось тепер я тебе впізнаю! – Сашко знав за другом це іронічне сприйняття, у тому числі й себе самого, хоча вирішив не додавати, що іронія стала дещо чорною. Але вступна частина розмови була завершена, і можна було переходити до справи. Тим більше, що вільного часу військовий розвідник мав небагато. Хоча відмовити другові у цій зустрічі, звісно, не міг. – Тобі допомога потрібна? – Втім, питання було поставлено так, що неможливо було сказати: це взагалі, чи стосується цього візиту? Кирило, втім, усе зрозумів вірно, хоча делікатності друга віддав належне.

-Скоріше, порада.

-Викладай. – Тон Сашка став діловим, але він не стримався, почувши:

-Тато помер півроку тому.

-І Володимир Андрійович теж? – майже вигукнув Сашко.

-Ну, він, принаймні, мене дочекався. Та знав, що вже нікуди не піду. Пішов тихо, уві сні…

-Мені завжди здавалося, що пан професор – вічний, - похитав головою Сашко. Батька друга він також знав багато років.

-Ніхто, на жаль, не вічний… Так от. Тато займався своїми дослідженнями до останнього дня, та, як виявилося, вельми успішно.

-Але ж він з університету пішов років вісім як.

-Так. І продовжував займатися тим самим, вже у приватному секторі. Казав, що це цікава прикладна робота, його забезпечують усім необхідним, від наукової бази до помічників, непогано платять, і взагалі. Коротше, був усім задоволений, а останнім часом – особливо, казав, є добрі результати. Я від цього, як ти розумієш, далекий, та на технологіях підвищення врожайності у сільському господарстві, тим більше – у залежності від природних умов регіону, розуміюся приблизно так само, як на побутових звичках амазонських індіанців.