Розділ 24

Наступні дні — у ритмі точної роботи

Завдання за завданням.
Блок за блоком.
Реєстри, прослуховування, реагування — усе блискавично.

Соллі поверталась додому пізно, але не розбита.
Тіло звикло.
Голова — працювала чітко.
Пальці — майже не тремтіли.

— “Нарешті відчуваю себе в формі,” — думала вона.
— “Можливо, це просто стабільність.
А, можливо… я нарешті почала справлятись.”

В ТАРЗ її місії перестали коригувати.
Ніхто не дзвонив з докорами.
Навіть мати мовчала.
Поки що.

Десь інакше — у тіні

Джим сидів у куті серверної.
Перед ним — ноутбук.
На екрані — канали з камер,
протоколи руху,
енергетичні пульсації секторів,
і… її обличчя.

— “Правильний маршрут, — прошепотів він.
— Зайшла знизу, звела датчик, встигла до реакції. Ідеально.”

Він натиснув пару клавіш.
Видалив один запис.
Перенаправив інший потік.
Змінив сигнатуру лівого каналу.

— “Вибила б зуби, якби на це натрапила.”
— “А так — просто пройшла повз, як і мала.”

Він не всміхався.
Просто… працював.

Її місії “йшли на ура”.
І лише читач знав — чому.

13:47 — ТАРЗ, внутрішній аналітичний сектор

Соллі стояла біля монітора, переглядала результати останнього сканування.
Усе було на місці.
Чисто.
Без зайвих зауважень.

За її спиною — знайомий голос:

— Ого, знову без помилок? Два дні підряд?
Хто ти і що ти зробила з тією Соландж, яка колись “випадково” вскрила 5 закритих досьє?

Соллі обернулась.
Клейн, як завжди, з кавою в одній руці, з іронією — в іншій.

— Просто… фаза стабільності, — спокійно відповіла Соллі. — Нарешті все зійшлося.

Клейн хмикнула.

— Зійшлося? Ага. А я ось усе чекаю, коли ти почнеш вивантажувати архіви в хмару знову — “чисто по приколу”.

Соллі усміхнулась куточком губ.

— Це було один раз. І давно.

— Ага. А потім ще раз. І ще.

— Я вчуся.

— Та бачу. Тепер тебе вже майже можна ставити в приклад.
Наче хтось тебе, знаєш, "підтягнув за кулісами".

Соллі завмерла на пів секунди, але одразу перевела розмову в жарт:

— Якщо ти натякаєш, що мене таємно клонували —
то, боюсь, версія “2.0” все ще трохи сонна.

Клейн пирснула сміхом.

— Ну-ну. Головне — не зламаєшся на третій день.
Після “ура” завжди буває “геп”.

Соллі мовчки кивнула. Усміхнулась. Але…

“Після ‘ура’ буває ‘геп’.”
Чомусь ця фраза застрягла в голові.