Розділ 23

23:14 — дах будівлі навпроти конференц-залу, 18 поверх

Вітер різав лице. Джим лежав на даху, снайперка — зібрана, калібр виставлений, глушник закручено до ідеалу.
Приціл відрегульовано. Лазер не активовано.
Рухи — холодні, методичні.
Пульс — спокійний.

Перед ним — скляний фасад бізнес-центру.
У центральному залі: фуршет, сигарний дим, келихи вина, костюми.
І одна ціль.

Заступник директора “ІстЛінк Груп”.
Контракт підтверджено.
Гонорар оплачено наперед.
Інформація — чітка.
Оперативне вікно: 23:17–23:21.

І тут…
рух.
Джим злегка посунув приціл лівіше.

В кімнаті — ще хтось.
Не офіційний охоронець.
Не менеджмент.
Але… рухи контрольні, постава зібрана.

— Ні.
Це не просто випадковий присутній.

Він затримав подих.

— Соллі?

Вона.
В іншій сукні, з іншою зачіскою, але її постава…
Він би впізнав її серед натовпу, в диму, в хаосі.
Її погляд — напружений, але не показний.
Її позиція — навпроти цілі.
Її рука — на поясі.
Зброя схована.

Він зітхнув.
Неглибоко.

— Ось як?
— Цікаво.

Він уже бачив все.
Вона — ще нічого.

У неї — “тіньова охорона”.
У нього — “точка ліквідації”.
І між ними — ніч, скло і чотири хвилини.

Джим ковзнув пальцем по спусковому гачку, не натискаючи.

— Що ти зробиш, якщо я натисну?
— Чи встигнеш зреагувати?

Він усміхнувся. Тихо. Без емоцій.

— Але ж… я вже вирішив.

Він повільно прибрав палець.

— Ти надто цікава для фіналу сьогодні.
— А ціль — не настільки незамінна.

Він змінив положення прицілу.
І…
вистрілив в іншу сторону.
Світло в кімнаті блиснуло.
Лампа вибухнула.
Паніка.

Ціль — живий, але в укритті.
Подія — зірвана.
Сигнал — “небезпека в будівлі”.

Джим уже збирав гвинтівку.
Сліди — прибрані.
Тиша.

— Ходи, Соллі.
Твоя черга рятувати.

08:03 — штаб ТАРЗ, відділ внутрішньої звітності

Соллі сиділа перед терміналом.
Поряд — куратор аналітики.
На екрані — повний звіт про вчорашню ніч:
“Попереджено замах.
Ціль — вціліла.
Зовнішня загроза — відсутня.
Джерело пострілу — не встановлено.”

— Отже, — озвався куратор, — ти виявила ризик, вчасно зорієнтувалась, і супроводила ціль до безпечного виходу.
Система підтвердила: операція — “виконана”.

Соллі кивнула. Але в очах — не тріумф.

— Але постріл… — почала вона.

— Можливо, технічний збій. Світло могло вдарити, баласт перегорів.
Жоден сенсор не зафіксував кулю. Нема залишків. Нема траєкторії.
Навіть відео — замилене в той момент.

Вона знову глянула на фрагмент.

Мить — ідеально вибита лампа.
Ціль — у тіні.
Вона — поруч.

І… жодного підтвердження, що це було навмисно.
Але вона знала. Знала.

Вона не сказала нічого. Просто піднялась.
Доповідь підписала мовчки.

Куратор тільки сказав:

— Відпочинь. Місія складна. Але ти — впоралась. Молодець.

Коридор. Тиша. Кроки відлунюють по стінах.

Соллі не зупинялась.

— Це не збіг.
Це — постріл-попередження.
Але не в ціль. У мене.

Вона зупинилась біля вікна.

— Хто ти?
— І чому… на цей раз — не вбив?

***

19:46 — Поверх 3, сходовий майданчик

Соллі вийшла в коридор із невеликим відром сміття.
На кухні щось шкварчало, запах часнику й базиліку тягнувся за нею навіть у під’їзд.

Вона повернулася зі смітником уже спокійніша, трохи втомлена, але з відчуттям якогось простого, звичайного вечора.

Двері ліфта відкрилися — Джим.
Темна куртка, звичний спокій у погляді, рюкзак через плече.

— Вечір, — кивнув він. — Здається, пахне чимось серйозним.

— Можливо, я просто переборщила з приправами, — посміхнулася вона. — А можливо — це спроба нагодувати когось іншого, не тільки себе.

Він зупинився, глянув на неї трохи здивовано.

— Тобто…?

Соллі злегка підняла брову, грайливо.

— Думаю, було б чесно відповісти “вечерею на вечерю”.
— У тебе було непогано, тож… чому б і ні?

Він мовчав секунду. Потім кивнув.

— Зайду тільки речі покласти. З хвилину.

— Я не поспішаю.

Соллі повернулася і піднялася сходами. Двері її квартири зачинились тихо.

27-ма квартира

Джим зайшов. Не вмикав світло. Зняв рюкзак.
Тиша.

Він зупинився посеред кімнати, провів пальцями по дерев’яній поверхні шафи.
В очах — тінь усмішки. Не від приємної пропозиції. Від чогось набагато глибшого.

— Довірлива, — прошепотів він майже беззвучно.
— Добре. Так і треба.

Він поклав рюкзак у звичне місце.
Розвернувся.

І зник у коридорі.

20:04 — Квартира 26

Джим сидів біля столу, не заважаючи.
Слухав.
Аромат спецій заповнював кімнату, і все виглядало… надто нормально.

Соллі на кухні щось тихо говорила — про їжу, про погоду, про те, як у дитинстві обпеклась об сковорідку й досі має маленький шрам.
Вона посміхалась, говорила просто — без захисту, без підозри.

Вона взяла ніж, почала нарізати овочі.

І раптом — рух.
Джим миттєво схопив її за зап’ясток.
Не грубо — точно.
Як рефлекс.
Як автоматична реакція.

Соллі застигла.

— Що…? — почала вона, але не встигла.