Розділ 21

19:02 — Поверх 3, під дверима квартир

Ключ уже був у замку, коли двері 27-ї відчинились.

— Привіт, — Джим виглядав спокійно, невимушено.
У руках — щось тепле, запаковане у фользі. — Я тут… просто приготував трохи їжі. Надлишок.
Може… вечеря?

Соллі зупинилась.
Сумка сповзла нижче. Погляд — короткий. Не насторожений, але й не зовсім відкритий.

— Це що, спроба “сусідської дипломатії”? — усміхнулась вона м’яко.

— Всього лише страва з розігрітим рисом і тим, що лишилося з холодильника.

Пауза.

— Гаразд, — мовила вона. — Але я попереджаю — я втомлена, тому розмови будуть невиразні, а реакція — сповільнена.

— Ідеально. Нарешті хтось говоритиме повільніше за мене.

Вони обмінялися усмішками. Вона — спокійна, він — легкий.
І разом зайшли до його квартири.

19:30 — Квартира 27

Невеликий стіл. Два простих бокали.
Пара тарілок. Тиха музика десь фоном — щось інструментальне, майже невловиме.

Соллі сиділа, обперта на лікоть, повільно їла.

— Це… реально смачно, — сказала вона.

— Дякую. Це нечасто трапляється, але я стараюсь.

Погляд у неї м’який, не слідчий. Вона не грає слідчу, вона — сусідка, яка просто дозволила собі трохи нормального вечора.

— Слухай, — промовила вона неформально. — А чого ти взагалі такий… відокремлений? Завжди сам, нікуди не поспішаєш. Не нудно?

Джим знизав плечима.

— Може, я просто навчився бути там, де менше шуму.
— Іноді самотність — не втеча, а захист.

— Хм. Мудро, як для айтішника, — пожартувала вона.

— Ми теж люди.

І в цю мить він поглянув на неї довше. Але не як хижак. А як той, хто “бачить більше”.
Хоча насправді — бачив усе від початку.

19:45 — Квартира 27, кухня

Соллі відклала виделку і подивилась на Джима, який пританцьовував біля плити, помішуючи щоразу ложкою.

— Ти не дуже балуєшся готуванням, правда? — посміхнулась вона.

— О, я майстер простоти, — відповів він з легкою усмішкою. — Щось смачне, але без зайвих зусиль.

Вона кивнула, збираючись промовити щось, але раптом відчула, як легка тиша наповнила кімнату. Без тиску, без очікувань.

— Знаєш, — почала вона тихо, — іноді здається, що всі бігають, ніби в гонці. А я — просто хочу спокою. Але, здається, це так само важко знайти, як і справжню відповідь на всі ці питання.

Джим зупинився і подивився їй у очі.

— Я розумію. Але, можливо, цей спокій — не там, де ми шукаємо. Можливо, він там, де дозволяємо собі бути справжніми, хоч на мить.

Вона задумалась.

— Мабуть, ти маєш рацію. Але іноді справжність — це найстрашніше, що є.

Він посміхнувся трохи сумно.

— Саме тому ми і ховаємось, правда?

Соллі підняла бокал з вином і ледь торкнулась його бокала.

— За хованки, що допомагають вижити.

— За моменти, коли ми хочемо вийти з тіні.

Вони зустрілися поглядами, і в цю мить обидва зрозуміли — тут, у цій квартирі, між ними народжується щось важливе.

19:50 — Квартира 27, кухня та вітальня

Соллі сиділа, спостерігаючи за Джимом, який ловко помішував їжу на плиті.
Її очі повільно розбігалися по квартирі — кожна поверхня, кожен предмет ніби говорили про порядок і контроль.

Ідеальна чистота.
Ні пилинки.
Ні натяку на поспіх чи хаос.
Не відчуття, що тут тільки-но прибирали — ні, ніби це завжди так було.

Її погляд повільно покотився до шафи в кутку кімнати.
Там, поміж рівних ліній, невеликий клаптик тканини, чи може паперу, ледве помітний, випирав тоненьким куточком з-за стіни.

Соллі вмить завмерла.

— Що там? — тихо спитала вона, не відводячи очей.

Джим спокійно повернувся, злегка посміхнувся.

— О, це? — махнув рукою. — Просто задня стінка шафи трохи випирає. Потрібно підкрутити один із гвинтів, щоб вирівняти.

— Звучить просто, — мовила вона, але в голосі з’явилась нотка підозри.

Він знову посміхнувся, ніби відповідаючи не лише на питання, а й на невисловлені сумніви.

— Нема тут нічого, що варте уваги, — додав тихо.

Вона все ж не могла відірвати погляд від того куточка, який так акуратно ховався за бездоганним порядком.

20:00 — Квартира 27, кухня

Соллі відклала виделку і подивилася на Джима.
Він з легкістю розповідав про робочі будні, програмування, іноді жартував, час від часу кидав цікавий погляд на неї.

— Чи ти завжди так спокійний? — спитала вона, нахилившись на лікті.

— Не завжди, — усміхнувся він. — Просто вмію залишатися собою. А ти?

— Я… це складніше, — відповіла вона тихо. — Життя не завжди дає можливість бути просто собою.

Вона взяла ковток вина і подивилася у вікно.
— Мені здається, що іноді ми всі носимо маски, і найважче — вирішити, чи варто їх знімати.

Джим кивнув, розуміючи.

— А як ти зрозуміла, коли можна довіряти? Коли варто відкриватися?

Вона замовкла на мить.

— Я ще не впевнена. Але цей вечір… він… інший. І це трохи страшно.

Вони обмінялися поглядами — теплими, щирими, але з присмаком обережності.

— Добре, — мовив Джим тихо. — Перший крок зроблено.

Вечір тихо перейшов у більш легку розмову, але в повітрі залишалася невидима нитка, що поступово їх зв’язувала.

20:15 — Квартира 27, кухня

Соллі відклала келих із вином і на мить відвернула погляд від Джима.
Її думки рвалися на шматки — втома, підозра, надія і страх змішувалися у калейдоскоп почуттів.

“Чому я тут? Чому я погодилася?”

Вона згадала холод підлоги у своїй квартирі, тишу, де немає нікого, окрім неї самої.
Тут же — шум посуду, тепло світла, голос, який не судить і не тисне.