Розділ 20

07:43 — Зона J/8, технічний блок підключення

Соллі спустилась у вузол — старі труби, лампи мерехтять.
Сканер показує частоту нестабільну, джерело ніби рухається.
Фоновий електрошум. Відлуння. Щось десь гудить.

Раптом —
Темрява.
Автоматичне світло згасло.
Навушник глушить.
Канал мовчить.

— Блін, — прошепотіла вона. — Тільки не ще одне.

І саме в цей момент —
“Клац” — слабкий технічний сигнал десь збоку.
Металева стінка вибухає іскрами.
Один з трансформаторів вийшов із ладу.

Вона різко пригнулась, розвернулась.
Підняла зброю.
Сканер — нічого. Але...

Раптом
– БАМ.
Металева пластина — зірвана.
Ще мить — розряд блимає точно над її головою.

І в цей самий момент —
Снайперський постріл.
Глухий, віддалений, заглушений.

— ЩО?

Іскра гасне.
Контакт, який мав її вдарити — вибитий точно до міліметра.

Соллі притиснулась до стіни.
Дивиться в темряву.
Хтось щойно врятував їй життя. Але хто?

Шум.
Тиша.
Жодного сигналу.

Сканер фіксує:
“Зовнішнє втручання.
Джерело: невизначене.
Напрям: північно-західна дахова точка.”

Соллі вдивляється в решітку зверху. Нічого.

Десь на даху. За 300 метрів.

Джим клацнув затвор.
Сховав гвинтівку.
Поглянув ще раз у приціл.

Вона дихає.
Сидить, прикрившись плечем.
Жива.

Він посміхнувся. Тихо.

— Пограємо далі.
— Ти мені ще довіришся сама.

09:12 — Мобільний центр ТАРЗ, сектор F

— Повторіть ще раз, — кинула Соллі до техніка.
— Хоч якісь залишкові координати?

— Є лише момент втручання:

07:46:31 — спалах зовнішньої імпульсної енергії,
07:46:32 — один тепловий слід на даху,
07:46:34 — зникнення.

— Один?

— Один. Ідеальний відхід. Без техніки, без маркерів. Скан був на мить, і все — порожньо.

Соллі дивилась на екран.

На схемі — точка.
Одна.
Вогняна.

— А траєкторія? Постріл? Хто стріляв?

— Навіть якщо це була зброя — у нас немає сигналу звуку. Глушник. Високий клас.
Навіть камер поруч не залишилось активних.

Вона мовчала.

Це не був випадковий порятунок.
Це був ідеальний розрахунок.

— Тобто… хтось був там. Бачив усе.
І — врятував мене.

Технік знизав плечима:

— Або — просто виконав “свою частину”.

Соллі відкинулась на спинку.
Стисла зуби.

— Чому? Хто?

…Джим?

Ні.
Це не вкладалось у його образ.
Але… з кожною хвилиною — ставало все більш можливим.