Розділ 19

Спогад. 20 років тому
Соллі — 6 років

Літо того року було ніжним.
У дворі пахло м’ятою й варенням.
Сонце — тепле, не обпалювало, а обіймало.
Соллі ще не знала слів “наказ”, “звіт”, “місія”.
Вона була просто дівчинкою в зеленій сукні, з розпатланим волоссям і босими ногами, що торкались трави.

Біля неї сиділа бабуся — в’язала щось, повільно, спокійно.
— Не поспішай рости, золото, — казала вона. — У світі й без тебе вистачає дорослих, які нічого не розуміють.

Соллі сміялась, ховаючись у квітнику.

— Я виросту і стану сильна!
— А тоді не забудь бути ще й доброю, — бабуся підморгувала.

Батько тоді ще був.
Виносив лимонад.
Носив її на плечах.
Говорив із нею, наче з рівною.

Мати…
Вона тоді теж сміялась.
Ні, не як тепер. Не тим коротким, вимушеним кивком.
Вона сміялась щиро. Тихо.
Навіть знімала туфлі, щоб пройтися по землі.

Всі були разом.
Хоч і на коротко.
Але… були.

Соллі бігала по подвір’ї. Її волосся світилося на сонці.
А бабуся казала батькові:

— Вона буде або дуже доброю…
— Або дуже одинокою.

“А що, якщо обидва?” — подумала доросла Соллі, вже не в тій траві, а в темній квартирі, в холоді, серед мовчання.

06:05 — Квартира 26

Будильник не дзвонив. Вона прокинулася раніше, автоматично, як завжди.

Сон був уривчастий.
Пам’ять ще тримала обриси зеленого подвір’я, бабусиних пальців, батькового сміху.
Але тепер — лише світло лампи, холод підлоги, і голос у голові:

— “Ми не тримаємо слабких.”

Соллі повільно сіла. Обхопила коліна. Подивилась на стіл.
Планшет. Завдання вже завантажене.

07:00 — Вихід.
Завдання: інфоскан проміжного блоку, зона J/8.
Рівень ризику: середній.
Коментар: Самостійно.

Вона встала. Без емоцій. Зібралась швидко. Рухи чіткі, холодні.

Душ. Спорядження. Форма.
Звіт на обід.
Все, як завжди.

Вона навіть не дивилася у дзеркало. Не було сенсу.

Коли виходила з квартири — на мить зупинилася.
Погляд ковзнув по дверях 27.
Ні стуку. Ні думки.

Просто… погляд.

А тоді — вниз по сходах, на завдання.
Рівний крок. Зібраний профіль. Холодний ранок.

— Я можу не відчувати. Можу.

— Якщо хочу вижити — мушу.

06:13 — Квартира 27

У кімнаті — напівтемрява.
Світло лампи, затулене шторою, дає тьмяне тепле коло на столі.
Джим сидить, закривши ноутбук, але не відриваючи погляду від дверного відеопотоку.

Екран показував сходову клітку.
06:10. Вона виходить.
Раніше, ніж зазвичай.
Без затримки. Без кави. Без озирнутись.

Він поставив чашку.
Повільно. Не ковтаючи. Просто — слухаючи себе.

— Ранній підйом.
— Внутрішній прорив.
— Візуальний погляд на двері — є.
— Стриманість — максимальна.

Він витяг блокнот.
Зробив одну єдину помітку:

“Зламалась. Тримається.
Готова до нового гачка.”

Він підвівся, поправив манжету рукава.
Глянув на іншу стіну, де висів ще один монітор — її маршрут у реальному часі.

Профіль руху був надто чіткий.
Надто “професійний”.

— Так ти йдеш “на роботу”, Соландж?

Посмішка ковзнула в тіні.
Не іронічна.
Тиха, як затвора рух.

— Пограємось далі.
— І подивимось, як ти тримаєш маску, коли я її сам почну підправляти.