Розділ 18

13:12 — Мобільний блок ТАРЗ, сектор B/6

Повітря в модулі було спертим. Пахло пилом від старих терміналів і антибактеріальними серветками.

Соллі сиділа перед великим екраном, де збирався потік даних з кількох кварталів.

Скани частот. Візуальні зміни. Теплові плями.
Точна наука.

На панелі блимав фрагмент, що система не могла класифікувати.

— Зовнішній фрагмент активного сигналу, частота нестандартна, — озвалась технік.
— Аналогове походження, щось із забитих каналів.

Соллі глянула на екран.
Здавалося, що має сконцентруватися. Має зчитати сигнатуру.
Але щось… не давало зібратись.
Думка блукала.

“Ти добре формулюєш.”
“Може, я просто не такий вже й звичайний.”
“Часом цікаво спостерігати…”
“…хто хоче, щоб їх знайшли.”

Вона ледь не пропустила фонову зміну на карті.
Технік повторила:

— Пані Сонадж, повторити лог маршруту?

Соллі моргнула.

— Так. Вибач, я… просто задумалась.

— Буває.

Вона кивнула, але в голові вже виник голос матері.
“Ти не маєш права “задумуватись”. Це не в твоєму розпорядку.”

Стиснула щелепи.
Примусила себе знову дивитися в монітор.

Але вперше за довгий час дані були… глухими.
А обличчя — живим.
І це лякало більше, ніж будь-який сигнал.

15:26 — Квартира 26

Соллі стояла біля раковини, вода текла, але вона її не чула.
На столі — планшет із відкритим завданням.
Важливим. Терміновим.
Позначено: “реагувати негайно”.

Вона мала вже бути на місці.
Уже виїхати.
Уже діяти.

Але…

Вона просто дивилася в одну точку, слухаючи, як краплі падають у чашку.
Навушник лежав на столі.
Тихо миготіла червона іконка — “зв’язок втрачено”.

— П’ятнадцять хвилин… — прошепотіла вона.

“П’ятнадцять хвилин, і я знову увімкнусь.”

Але не увімкнулась.
Вимкнула світло в кухні.
Присіла на підлогу, сперлася спиною об стіну.

Стіни тисли, але було тихо. Нарешті тихо.

Вона заплющила очі.
Обличчя Джима спливло з пам’яті само.
Не як загроза.
Не як підозрюваний.
А просто — як єдина особа, з якою за останній тиждень вона говорила по-людськи.

— Це слабкість. Це не те, що я маю дозволити, — мовила подумки.
— Але… це перше, що не болить.

Вона не плакала. Вона не злилась.

Вона просто не хотіла бути агентом хоча б 20 хвилин.

15:41 — Квартира 26

Темно.
Соллі все ще сиділа на підлозі.
Світло не вмикала.
Зв’язок не повертала.

Ще хвилина. Ще кілька секунд тиші.

І тут — дзвінок.
Глухий, службовий, з характерним сигналом:

“Канал службового пріоритету.
Вхідний: Ровенна Флоріл.”

Соллі стисла зуби. Повільно потягнулась. Натиснула “прийняти”.

— Слухаю, — сказала рівно, але голос зраджував втому.

— Ти чотирнадцять хвилин була поза системним зв’язком.
Голос матері був спокійним. Льодовим.

— Технічна затримка. Переходила між каналами, — відказала Соллі автоматично.

— Я бачила логи. Ти була в квартирі.
Вимкнена. Навмисно.

Пауза.

— Немає пояснення, яке мене влаштовує, — продовжила мати.
— Але якщо хочеш залишити систему — можеш написати заяву. Ми не тримаємо слабких.

Соллі мовчала.

“Слабких.”

Це слово било по скронях сильніше, ніж будь-який наказ.

— Завтра в тебе чергове завдання.
О 7:00. Без запізнень.

Клац. Зв’язок розірвано.

Жодного “як ти?”,
Жодного “чи витримаєш?”,
Жодного “я тут”.

Тільки — “ми не тримаємо слабких”.

Соллі не рухалась. Очі дивились у стелю.

— Немає права бути слабкою.
Навіть якщо ламаєшся тихо.