Розділ 17

Ранок, квартира 26

Світло ранку ніжно просочувалося крізь жалюзі, малюючи довгі смуги на підлозі. Соллі сиділа за столом із чашкою охолодженої кави, погляд заглиблений у далечінь.

Її тіло ще не встигло прокинутися, а розум уже завантажений важкими думками.

Розмова минулої ночі, втрати та сумніви не покидали її.

Кожен сигнал, кожна тінь — тепер не лише зовнішній ворог, а й внутрішній.

Вона глибоко вдихнула, стискаючи кулаки.

— Сьогодні — день, коли не можна помилитися, — прошепотіла вона.

Зібравшись, Соллі встала, взяла екіпірування і направилася до виходу.

З кожним кроком вона знала — гра тільки починається, і на кону — не тільки правда, але й її душа.

10:15 — Зона патрулювання, район індустріального комплексу

Соллі пересувалася вузькими проходами між складськими будівлями.
Навколо — тиша, порушена лише її кроками та далеким гулом машин.
У вухах — тихий шум рації, що переривався короткими звуками зв’язку з командою.

Втома давала про себе знати. Руки трохи тремтіли, а думки іноді плуталися.
Вона ловила себе на тому, що автоматично повторює стандартні дії — перевірити камеру, просканувати сигнал, доповісти.

Але всередині все було інше — сумніви, страх, зневіра.

“Чи варто боротися, якщо кожен крок веде в пастку?
Чи варто довіряти собі, якщо все навколо — брехня?”

Раптом детектор сигналів подав тривожний звук.
Соллі різко обернулася, підняла зброю.
Щось миготіло в кутку, на дисплеї з’явився непізнаний код.

Серце забилося швидше.

— Об’єкт знайдено, — повідомила вона в рацію, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

Але в глибині душі знала — це не просто сигнал.
Це черговий крок у грі, де правила диктує невидимий супротивник.

10:18 — Індустріальний комплекс

Соллі швидко підняла зброю і спрямувала її у бік джерела сигналу.
Світло мигнуло в темному куті — металевий ящик, схований за контейнерами.

Вона крокнула вперед, уважно оглядаючи простір.
Раптом на землю впала тінь — різкий рух збоку.

— Стоп! — крикнула вона, натискаючи курок.

В повітрі пролунало різке клацання — зброя розряджена.

З іншого боку з’явився чоловік — молодий, у звичайному одязі, руки підняті в жесті капітуляції.

— Не стріляйте! — вигукнув він.

Соллі застигла. Пульс калатався, дихання було важким.

— Хто ви? — запитала вона, не опускаючи зброю.

— Я… я інженер. Замінив пристрій на помилковий сигнал, — пояснив він, голос тремтів.

— Чому? — підозріло мовила Соллі.

— Не хотів вас підставити… просто хотів, щоб ви пішли, — відповів він.

Соллі відчула, як суміш роздратування і жалю розлилася всередині.

Вона зробила глибокий вдих і сказала:

— Це гра. І ми всі — фігури. Тільки не всі знають правила.

11:00 — Повернення з ТАРЗ, вулиці міста

Соллі йшла вулицями, ще відчуваючи тягар останньої місії.
Вона знову відчула ту холодну порожнечу всередині — мовчазний осуд, втома і трохи розчарування.

— Гра. Фігури. Правила, яких я не знаю.

В голові крутилися слова інженера, його страх і пояснення.

— Кожен ховається за масками.
Навіть ті, хто не хочуть грати.

Раптом, на повороті сходів до її під’їзду, вона майже зіткнулася з кимось.

— О, знову ви, — посміхнувся Джим, тримаючи у руках пакет із кавою.

Вона затримала погляд, ніби спершу не хотіла вірити, що це він.

— Якось занадто часто ми “випадково” зустрічаємося, — пробурмотіла вона.

Він усміхнувся, тихо:

— Мабуть, це не випадковість.

Вона глянула йому в очі, і на мить забула про всі сумніви.

— Хочеш кави?

— Залюбки.

Вони пішли разом сходами, тінь їхніх кроків зливалася з міським шумом.

11:07 — Біля дверей квартир

— …То як там в ательє? — спитав Джим, розгортаючи паперову обгортку з кавою.

Соллі знизала плечима:

— Як завжди — багато деталей, які на перший погляд здаються дрібницями, але саме вони потім псують всю роботу.

— Це… звучить знайомо, — усміхнувся Джим. — Таке враження, що ти не вперше маєш справу з “дрібницями”.

Вона поглянула на нього — чи то з підозрою, чи з втомою:

— У всіх бувають періоди, коли ти наче постійно з кимось граєш у шахи. Тільки не знаєш, ти фігура, чи гравець.

— І в кого ти вигравала?

— Не в тих, у кого хотілось, — видихнула вона, трохи прикривши очі. — Але… нічого. Перемога — це не завжди “мати рацію”. Іноді — просто встояти.

Джим уважно подивився на неї. На мить його погляд навіть виглядав… м’яко.

— Ти тримаєшся краще, ніж здається. Люди рідко витримують постійне напруження. А ти… — він зробив паузу. — …ти ніби звикла до нього.

— А ти ніби надто уважний для звичайного програміста, — відповіла вона напівжартома, але голос був серйозним.

— Може, я просто не такий вже й звичайний, — промовив він спокійно, і в очах блиснуло щось, чого вона не змогла розшифрувати.

На мить — тиша.

— Мені треба збиратися, — мовила вона, відводячи погляд. — Робота чекає.

— Звісно. Але… — він зробив ковток кави і додав:
— Часом цікаво спостерігати, як ті, хто не мають нікого, — найкраще вміють приховувати, що хочуть, щоб їх знайшли.

Вона вже відчинила двері, але не зайшла.

— Це була метафора?

— Це була… думка.

Соллі кивнула. Зайшла. Двері клацнули.

11:18 — Квартира 27

Джим зачинив двері беззвучно. Розгорнув кейс.
Всередині — не гвинтівка. Лише його звичні речі — ноутбук, навушники, маленький зовнішній блок пам’яті.

У навушниках — уже програвався фоновий запис.
Розмова, щойно завершена. Затримка в потоці — лише 12 секунд.

“Мені треба збиратись.”
“Часом цікаво спостерігати, як ті, хто не мають нікого...”