Розділ 16

10:41 — Сектор G/2, технічна станція зв’язку

Куртка не гріла.
Система знову дала збій.
А точніше — все працювало, просто хтось подав неправильний сигнал, і тепер вся команда тут, “перевірити”, “зафіксувати”, “перестрахуватись.”

Соллі стояла біля панелі й дивилась, як технік лазить із кабелем у руках.

— Статус? — кинула вона.

— Візуально — усе в нормі. Пінг б’є стабільно, передача без збоїв.
— Але в логах хтось проскакував з зовнішнім шифром. На долю секунди. Потім самознищення.

Соллі зітхнула.

— Знову слід, який веде в нікуди.

І знову — той самий тип втручання.
Вона знала ці схеми.
Колись вивчала.
І зараз — щось… знайоме.

— Перенаправ сигнал до центральної бази. І запиши через ручний вхід.

— Ручний? Ми вже давно не…

— Запиши. На мене.

Технік кивнув.

Це був не наказ, а тон — агент, якому більше не потрібні пояснення.

Соллі дивилась на панель ще кілька секунд.
Затим рушила назад до транспорту.

11:03 — У фургоні

Вона сіла на лавку в кутку. Відкрила планшет.
Почала переглядати старі сигнали.

І щось у ритмі, в часі пульсацій — нагадало фонові алгоритми з її старого особистого трекера.

— Де я це бачила?..

Але думка не завершилась.

Прийшло нове завдання.

Вона переглянула координати. Іронія: через 3 квартали — улюблена кав’ярня.
Там — несправність у підключенні міської трек-системи.

— Звісно. Знову кав’ярні. Знову збої. Знову… порожні точки.

13:30 — Сектор E/5, вулична місія

Соллі йшла вузькою вуличкою, під якою ховалися кабелі зв’язку.
Вона мала знайти і знешкодити “блукаючий” пристрій, що підключався до мережі без дозволу.

Руки тремтіли — не від холоду, а від втоми.
В голові — усе те, що відбувалося останнім часом: дзвінки, підозри, натяки, розмови.

— Ти маєш бути кращою за це, — говорила собі.

Вона натягла рукавички, опустилась до колодязя, заглянула всередину.

Темрява.
Тиша.

Знайшла пристрій.
Переключила живлення.
Потім — різкий звук сирени.

— Блін! — зірвалася вона.

Раптом на горизонті промайнула тінь.
І солідний чоловік у темному пальті, що стояв на даху неподалік, спостерігав за нею.

Вона не знала, що це — він.
Він знав усе про неї.

13:45 — Вулиці сектору E/5

Соллі швидко знешкодила пристрій, нервово озираючись навколо.
Почула, як сирена почала стихати, і вона миттю кинулась тікати вузькими провулками, сповнена адреналіну й напруги.

Дах неподалік

Джим стояв нерухомо, спостерігаючи за її рухами.
Хитро посміхнувся, підняв свій чорний кейс.

— Ну що ж, — тихо промовив він, — пограємо у кішки-мишки?

Він підняв кейс вище, ніби символічно.

— Тільки знай, — голос став холоднішим, — я завжди отримую те, що хочу, хіба що...

Він кинув останній погляд у бік Соллі, яка вже віддалялася.

— Трохи пізніше.

Він розвернувся і пішов у зовсім іншому напрямку, залишаючи її вірити, що гонитва триває.

Вечір, квартира 26

Соллі повернулася додому після виснажливої місії. Вона сіла біля вікна, заглядаючи у темний місто, де неон мерехтів крізь нічну імлу. У голові вирували думки — не лише про Джима, а й про всю цю гру, у яку вона була втягнута.

Раптом її телефон тихо задзвонив. На екрані — невідомий номер. Вона вагалась, але взяла слухавку.

— Якщо хочеш жити, — тихо прозвучав знайомий голос, — ти маєш зіграти за правилами.

Лінія обірвалася.

Соллі знала: гра лише починається.

Ніч, квартира 26

Соллі сиділа в напівтемряві, дивлячись у порожнечу. Місячне світло тихо лягло на її обличчя.

В думках прокручувалося минуле:

— Батько, який пішов, коли їй було десять.
— Бабуся, яка залишила по собі холод і мовчання.
— Тиск у ТАРЗ, де помилки не прощаються.

Вона згадувала, як колись була іншою — менш втомленою, більш довірливою.

Відчувала, що частина її загубилась у цій сутичці з невидимим ворогом.

— “Я повинна бути сильнішою”, — шепотіла вона собі. — “Але іноді просто хочеться… не боротися.”

Погляд впав на фото на столі — просте, без зайвих прикрас, де вона ще сміялася.

— Хто я тепер? І ким стану, якщо не зможу знайти відповідь?

Її груди стискалися від невисловленого страху. Але вона знала — навіть у цю ніч, коли світ здається найтемнішим, вона мусить залишатись на сторожі.