Розділ 15

09:11 — Сходовий майданчик. Поверх 3.

Соллі поверталась із пошти — дрібниця, але потрібна.
В руках — пакет з паперами, в голові — ще залишки тепла від ванільної кави.

Клац.

Вона мало не зіткнулась із кимось на повороті сходів.

— Ой. — Вона зупинилась.

— Знову ви? — усміхнувся Джим, тримаючи в руках сумку з дрібними продуктами.

— Хм. Що, тепер ми зустрічаємось за графіком?

— Можливо, наші квартири змовились. Працюють як магніти.

— Або це просто те, що називається “життя на одному поверсі.”

Він легенько посміхнувся.
— До речі, як кава?

— Тепла. Дякую.

Вона затримала погляд трохи довше. І, сама того не помічаючи, всміхнулась.
Несправжньо, не формально.
По-справжньому.

— Ви працюєте з дому, так?

— Переважно. Код, нудні речі, які навіть пояснити важко. Вам би не сподобалось.

— Впевнені?

— Ну… якщо ви любите безсонні ночі, цифри, що нічого не значать, і музику в навушниках без тексту — ласкаво просимо.

Соллі коротко розсміялась.
— Добре. Відпадає. Я ледве витримую своїх “цифрових монстрів.”

— О, значить, у вас робота не легша.

— Аж ніяк.

Мить. Вони обоє замовкли. Не незручно — спокійно.

— Знаєте, — сказав Джим, — я радий, що сьогодні помилився з кавою.

Соллі злегка нахилила голову.

— Можливо, я теж.

09:13 — Все той самий майданчик між квартирами 26 і 27

— Можна вам одне дурне питання? — раптом сказала Соллі.

Джим кивнув. Спокійно.

— Ви завжди такий… рівний?
— Ну, типу… завжди усмішка, тиша, спокій.
— Наче навколо нічого не торкається.

Він усміхнувся, але вже з відтінком чогось… глибшого.

— Ви це “завжди” сформулювали після трьох коротких зустрічей. Ви ризикуєте з аналізом.

— Я серйозно.

Джим нахилив голову вбік.

— Добре. Справжня відповідь?

— Будь ласка.

Пауза.

— Людина звикає до тиші, коли довго живе в шумі.
— Іноді… коли світ був занадто гучним, єдине, що лишається — зробити себе тихим.
— Усередині.

Соллі не відповіла одразу.

— Це… глибше, ніж я очікувала.

— Ви запитали серйозно. Я відповів серйозно.

Вона кивнула. Мовчала ще кілька секунд.

— А ви… самі тут? Я маю на увазі — у квартирі. Сім’я, дівчина… хтось?

— Ні. Сам.
— І, якщо чесно — звик.
— Самота — не найгірший сусід.

— Ви це кажете, бо вам пощастило з іншими сусідами?

Джим посміхнувся м’яко.

— Так. Я, здається, живу поруч з тією, хто теж цінує спокій.

Соллі опустила погляд. Її щока трохи порожевіла. Вона перевела тему:

— Слухайте, а ви не думали змінити роботу?

— На яку?
— Щоб більше говорити, ніж мовчати?

— Наприклад.

— Якось… не моє.
— Хоча, — поглянув на неї, — для вас, може, зробив би виняток.

Соллі відчула, як щось у грудях змінилось.
Невеличкий щелчок.
Ніби хтось зняв гальма.

— Я піду, а то ще подумаєте, що я справді сусідка, яка заважає тиші.

— Ви — виняток, Соллі.

Це перший раз, коли він назвав її на ім’я.
І зробив це… не зухвало.
Тепло. Людяно.

Вона не відповіла. Лише коротко кивнула — і пішла до дверей.

Соллі зачинила двері. Не голосно. Не різко. Просто — клац.

Вона лишила пакунок на столі, не роздягалась, не скидала сумку.
Пройшла повз усе — до вікна.
Зупинилась.
Сперлась об підвіконня.
І…
усміхнулась. Ледь-ледь.

— “Виняток, Соллі.”

Фраза застрягла в пам’яті, як тепла цятка на шкірі.
Вона не думала, що чужі слова можуть так звучати.

“Ти запитала серйозно — я відповів серйозно.”
“Самота — не найгірший сусід.”
“Я б, може, зробив виняток.”

Це була не гра.
Навіть не спроба зближення.

Це було… спокійно.
Чесно.
Справжньо.

І саме тому — вплинуло.

Соллі сіла на диван.
Провела пальцем по обідку стакана з кавою.

Ще теплий.
Наче досі дихає його присутністю.

— Що я взагалі думаю?

Це просто сусід.
Просто — трохи… інший.
Спокійний. Простий.
І чомусь — хочеться, щоб був ще.

Інтуїція мовчала.
Навіть вона — втомилась.

Соллі подивилась на дзеркало навпроти — з відбитком, який ще не стерся.

— Може…
не все, що просте — підозріле?