Розділ 14

08:03 — Під’їзд, 3 поверх. Квартири 26–27.

Соллі поверталась з ранкової наради — коротка інструкція, чергова місія, перепрацювання.
У руках — сумка, в голові — густа втома.

Вона піднялась на свій поверх і...
Ключ упав.
Просто вислизнув з пальців.

— Блін, — зітхнула вона, нахиляючись.

Двері квартири 27 клацнули.
Ледь чутно.
Він вийшов саме в цей момент.
Джим.
У чорній куртці, простий, невимушений.
У руках — пакет із кавою та булочкою.

“Випадково.”

— Ой. — Він одразу нахилився. Підняв ключ. — Це ваш?

Він усміхнувся. Спокійно. Не нав’язливо.

Соллі взяла його, кивнула.

— Дякую.

— Бачу, день починається вже... не з найкращого.

Вона злегка всміхнулась. Вперше за кілька днів. Справжньо.

— Це ще добре. Бувало гірше.

— Хочете каву? У мене зайва. Помилився, замовив дві.

Помилився. Зайва. Випадково.
Усе дуже звично. Дуже "по-людськи".

Вона на мить вагалась. А потім...

— Гаразд. Може, на краплю день буде менш жорстким.

Він простягнув стакан.
Їхні пальці торкнулись.
Мить.

— Пахне ваніллю, — сказала вона, дивлячись у кришку.

— Це новий сироп. Досить непоганий.

— Ви добре розбираєтесь у каві?

— Просто... я люблю дрібниці. Вони стабільніші за людей.

Соллі знову ледь всміхнулась. Повернулась до дверей. Відкрила.

— Дякую ще раз.
— Вам — доброго дня.

— І вам, — відповів Джим.
— Хай сьогодні буде без падінь.

Клац. Двері за нею зачинились.

Він ще секунду постояв, дивлячись на двері.

Його обличчя лишалось незмінним.

А потім — він розвернувся, зайшов до себе.

І тільки тоді посміхнувся.

Ось і почалось.

08:32 — Квартира 26

Соллі сиділа на краю свого ліжка.
У руках — стакан з кавою. Ванільний аромат все ще тримався у повітрі.

Вона зробила ковток.
Не гостро. Не як зазвичай — з напругою.
А м’яко.
Неначе щось у ній розм’якло.

Джим.

Простий. Сусід.
Ідеально простий.
Без зайвих питань.
Без натяків.

І вона впіймала себе на тому, що вперше за довгий час не аналізує.
Просто згадує його обличчя.
Його очі — темні, але спокійні.
Голос — рівний.
Каву — теплу.
Руку — яка допомогла підняти ключ.

— Може, я й справді втратила відчуття міри.

Вона поклала каву на підвіконня. Підійшла до дзеркала.

Очі — втомлені.
Але не порожні.

— Це просто людина, — сказала собі вголос. — І, здається, непогана.

Вперше ця думка не викликала захисної реакції.

Не іронії.
Не аналізу.
Просто — тепла.

Вона сіла біля вікна. Притулилась плечем до стіни.

— У ньому... є щось нормальне.

І вперше за дні —
заплющила очі не від виснаження, а від бажання просто… побути.