Розділ 13

23:47 — Квартира 26

Вона ввімкнула світло у ванній лише на третій спробі.

Світло мигнуло, потім стабілізувалось.
Дзеркало.

Обличчя — мов після шторму.

Синці під очима.
Лінія щелепи напружена.
Плечі — не розслаблені, а зведені вперед, наче щось носить на собі постійно.
Волосся злиплося на скронях.

Вона довго дивилась.

— Хто ти, Соллі? — запитала тихо.

І не отримала відповіді.

Вона відкрутила кран. Вода побігла. Холодна.
Обличчя опустилось — і кілька секунд лишалось під потоком.

Потім вона вирівнялась. Краплі стікали по щоках.
Але очі — не стали чистішими.

— Ти виконувала накази.
Ти бігала.
Ти робила вигляд, що це важливо.
І не помітила, як перестала думати.

Вона провела пальцями по дзеркалу.

Відбиток. Рівний. Майже стертий.

— Я більше не агент, — прошепотіла.

“Я просто жінка,
Яка програла у свою гру.
Яка загубила слід.
І тепер навіть не впевнена, чи він був справжній.”

І — головне — яка боїться, що слід і досі поруч. І він… дивиться.

00:14 — Квартира 27

Джим сидів за столом, згорблений, у повній темряві.
Перед ним — ноутбук, закритий. Снайперка — у кейсі.
В кімнаті — лише два джерела тепла: він і його думки.

Більше нічого завантажувати не треба.
Вона вже втратила довіру в системі.
Її заблокували.
Зробили пішаком.
Вона не отримає жодного нового запиту без візування зверху.

Він торкнувся пальцями скроні.

— Тепер… вона має повірити не в файли.
— А в мене. У Джима.

У того, кого бачить щодня.
У того, кого не вбила.
У того, хто усміхається, носить одне пальто і дивиться прямо в очі.

— Ми зробимо тебе… знайомим.
— Спокійним. Надійним.
— Достатньо людяним, щоби вона сама хотіла в це вірити.

Бо як тільки вона знову повірить —
Вона віддасть усе.
Свою увагу.
Свій фокус.
Свою довіру.

І тоді —
Вона буде вразлива по-справжньому.

Він підняв погляд. Очі — темні. Тверді.
Наче вже бачили її наступний рух.

— Добре.
Почнемо з простого.

Сусід.
Допомога.
Випадкова розмова.
Дотик справжнього.
Від якого вона захоче триматись ближче.

І тоді…

Тоді вона буде в моїй долоні. Зовсім.