Розділ 9

10:05 — Архівний сектор, пункт 3, ТАРЗ

Соллі зайшла у приміщення через службовий хід. Замість звичних повільних рухів — упевнений крок, пряме обличчя.
Вона — в роботі. Вона вірить, що майже поруч із відповіддю.

На столі перед нею — роздруківка:

Ім’я: Вен Марґус
Кодова позначка: 11_07/Λ
Зв’язки: зникла група “Тріалекс”, колишні бойовики
**Профіль збігу з місцем інциденту — 87.6%
Востаннє бачився з контактами в західному секторі.
Згадка в перехопленні: “на місці. не засвітись.”
Жодного прямого фото. Лише схема пересування.

Соллі схилилась над картою.
Район — типовий для прикритих гравців.
Непривітні вулиці. Старі готелі. Частково занедбані.

— Ідеально, — прошепотіла. — Нічого зайвого.
Тут і має ховатися той, хто не хоче, щоби його знайшли.

Вона зібрала документи, віддала команду на формування візуального профілю, погодила логістичну групу для перевірки району.

— Має бути. Цей слід... не може бути випадковим.

Але всередині, глибоко, все ж щось ворушилось. Маленький, ледь помітний тіньовий сумнів.

“А якщо… занадто ідеально? Знову?
Дві справи. Обидві чисті. Обидві підготовлені.”

Але вона відмахнулась. Не зараз. Не в момент, коли нарешті є справжня зачіпка.

13:22 — Західний сектор, район Лан-Кроу, будинок №14 (об'єкт підозри)

Автомобіль спинився без шуму. У салоні — троє агентів. Соллі — попереду, в броні, з планшетом у руках. На екрані — відкрита мапа, активна зона сканування.

— Об’єкт: житловий будинок.
— Офіційний статус: закинутий гуртожиток, частково перепрофільований під орендне житло.
— Відомості про реєстрацію: відсутні.
— Потенційна активність — середня.

Соллі вийшла першою. Вітер тягнувся крізь вузькі вулиці, бився об бетон і розкиданий сміттям асфальт. Місце справді виглядало, як зону, де ховаються ті, кого краще не знаходити.

— Група "А" — задній вхід.
— Група "Б" — з даху.
— Я — фронтально.

Агенти мовчки кивнули. Професійність не потребує слів.

Соллі зайшла всередину першою. Повітря — вологе, пилюка.
Перший поверх — порожній. Другий — теж.
Третій — кімната з відчиненим вікном. Матрац. Недопалки. Ножик. Старий радіоприймач.

Але нікого.

Вона увімкнула тепловий сканер.
Порожньо.

— Тут був хтось… — буркнув один із агентів. — Але давно.

Соллі нахилилась. Уздовж стіни — свіжа мітка чорнилом. Ледь помітна.

«Хто шукає — знайде. Але що саме?»

Вона вдивилася.
Рука на автоматі, але…
Це не погроза. Це… сарказм.

— Він знав, що ми прийдемо.

Один із агентів нахилився до неї.

— Може, це взагалі не його слід?

Вона нічого не відповіла.

Лише дивилася на мітку.

Все знову... надто чисто.
Надто передбачено.
Надто підготовлено.

Чи могла вона знову стати маріонеткою?

14:03 — Квартира 27

У кімнаті було напівтемно, лише світло екрана легенько світило в очі Джиму.
Він сидів у звичному положенні — спокійний, розслаблений, наче просто працював над кодом.

На екрані — фоновий канал із прихованого пристрою, під'єднаного до техніки Соллі через стару точку доступу.

Звук — вимкнений.
Йому не потрібно слухати.
Він читає вирази облич. Ритм поглядів. Напругу мовчання.

На моніторі — відео з камери групи “Б”.
Соллі стоїть у кімнаті, дивиться на напис на стіні: “Хто шукає — знайде. Але що саме?”

Джим нахилився вперед.
Усміхнувся. Повільно.

— А ти шукала, так?.. — прошепотів. — І знайшла.
Те, що я тобі дав.

Його погляд не блимав.
Руки — спокійно лежали на колінах.

— Ось так ти сприймаєш "збіги", Соллі. Ти хочеш сенсу, де я залишаю форму.
Ти хочеш відповіді — а я лишаю натяки.

Ти — детектив.
Я — архітектор.
І тому… ти завжди запізнишся.

Він натиснув клавішу.
На другому екрані — новий план міста.
Нова мітка.
Новий об’єкт.

— Час рухатись далі.

Він встав. Зняв із гачка тонке пальто. Рюкзак. Чорний кейс — під стіл.

— Перевіряй далі, Соллі. Скільки хочеш.

Але не дивись занадто близько.

Бо коли побачиш мене справжнього — буде пізно.

Клац. Двері закрились.