Розділ 8

08:13 — Квартира 26

Соллі щойно зробила ковток гіркого чаю, коли розірвався сигнал виклику.

Вхідний: Внутрішній канал / Архівний сектор ТАРЗ

— Так? — відповіла вона, тримаючи чашку.

— Соландж! — голос у слухавці буквально вибухнув. — Ти що, взагалі з розуму з’їхала?!
— Ти ВЧОРА отримала доступ до критичних архівів — і досі не перевірила зафіксований підозрілий файл?!

— Я… — розгубилась Соллі. — Я працювала з живими джерелами… з особистим спостереженням…

— ЯКИМ СПОСТЕРЕЖЕННЯМ?! — перебили її. — Ти витратила добу на нульовий об’єкт, а у тебе під носом — аномальний запис!

Клац. Лінія перервалася.

Соллі застигла.

Погляд — на екран.

Вхідне повідомлення (автоархів): "ПОЗИЦІЯ 11_07/Λ"

Вона двічі клацнула. Архіватор відкрився.
Файл розпаковувався.
Ось він.

Ім’я: Вен Марґус
Дата фіксації: 09:10
Локація: сектор Z3
Профільний збіг: 87.6%
Відомі зв’язки: бойові групи / незаконні перекази / неофіційне зброярство
Фрагменти розмов: відновлені. Дослівні згадки: "вихід – західні двері", "на місті", "не засвітись"

— Можливий вбивця… — прошепотіла вона.

Все… збігалося.
Сектор. Час. Навіть тембр голосу — схожий. Відео в низькій якості — обрис людини, що міг бути Веном. Міг. Цього достатньо.

Вона почала швидко відкривати супутні матеріали, шукати збіги, контекст, можливі спільники.

І раптом — порожній простір у думках. Вона зупинилася.

— Стоп.

В голові закрутилася фраза:

“Тільки три постріли, цього разу.”

Вона підвелася з-за столу, зробила два кроки — і завмерла.

— Я що, дарма… весь цей час витратила на сусіда?

Очі ковзнули вбік — на стіну, за якою — квартира Джима.
Тиша.

— Але ж… чого я тоді за нього так схопилася?

Може… це просто дивна фраза?
Крилате висловлювання?
Самовигадана метафора?..

Соллі опустилась на стілець.
Поглянула на ноутбук, де перед нею тепер сяяв фальшивий файл, і щось у ньому виглядало логічно.

Все вказує на Вен Марґуса.

— То… може, це справді він?

Мовчання.
Тиша.
Вперше за дні — впевненість у тому, що Джим просто… Джим.

Але, ти, читач, знаєш:
це — не правда.
Це — її перший великий програш.
Її перше “відведення очей”.
І він — поруч.

08:54 — Квартира 27

Джим сидів у кріслі, ноги схрещені, ноутбук перед ним — екран тьмяно підсвічує обличчя.

На моніторі — пульс даних із жучка в квартирі 26.
Звуку немає. Він не слухає. Він уже все знає.

Він підвів брову. Усміхнувся сам до себе, холодно.

— М?

Пальці стискають чашку. Вона парує, але він не п’є.

— Так просто мене відпустила?

Його голос майже ніжний.
Сарказм не ріже, а обволікає.

— Ти і справді віриш тільки в те, що бачиш, Соллі? — прошепотів він. —
Не любиш дивитись у те, що сліпуче як сонце, бо воно не дає побачити тіней?

Він нахилився назад. Очі дивляться в темну стелю.
В думках — вже на два кроки далі.

— Правильно, — сказав він сам до себе. — Не дасть.

Пауза. Він відчуває кожен момент її “аналізу”.
Як вона ковтає фальшиву інформацію.
Як складає нову справу.
Як переносить фокус.

— Але розчаровує, — промовив він, уже без усмішки. — Що ти здалась… ось так просто.

Його пальці клацнули кришкою ноутбука.

Клац. Темрява.

І тільки тиша. Тиша переможця.