Розділ 7

00:41 — квартира 27

Тиша.
Темрява.
Ноутбук — єдине джерело світла.
Джим сидів навпроти монітора, один навушник у вусі. Очі — повністю спокійні.

На екрані — вікно з назвою:

ПЕРЕХОПЛЕННЯ / ІМПУЛЬС-ЖУЧОК
Канал: 07.24/С
Ініціатор сигналу: Агент С.Флоріл

Запис іде наживо.

“Три постріли… але сім тіл. Або він блефує, або знає, що я слухаю.”

Він повільно всміхнувся. В голові — тиша, але очі блищали.

— Так, Соллі. Саме так. Я сказав це для тебе. Ти маєш вважати, що зловила нитку.
І маєш піти за нею...

Він натиснув комбінацію клавіш.
Відкрилось інше вікно —
запис внутрішнього мікрофона її ноутбука.

Файл: Protocol_07.24/С.log (автосейв)
Текст:

• “Джим Керр. Ймовірна штучна особистість.”

• “Повна відсутність біографічних артефактів.”

• “Можливе психологічне або тактичне навчання (неофіційне).”

• “Фраза про постріли — навмисна.”

• “Слід провести глибше фонове спостереження.”

— Глибше, — пробурмотів Джим. — Добре. Копай глибше.

Він поклав другий навушник.
У фоновому режимі — передавався звук її квартири. Маленький скрип. Крок. Тихе клацання чашки. Запис м’якого зітхання.

— Не втомилась, моя маленька шукачко?

Він встав. Пройшовся повільно кімнатою.
Відкрив сейф у стіні.
Усередині — тонка пластикова карта, позначена лише цифрами: 1107/Λ.

— Якщо ти дійдеш до неї, — сказав він сам собі, — то це вже буде не кінець…
Це буде початок.

01:16 — Квартира 26

Соллі сиділа, спершись ліктями на стіл, не відводячи очей від монітора.

Жодних нових звуків. Джим мовчав.

Фраза про «три постріли» зависла в пам’яті, мов пульс у скронях.
І хоч нічого більше не відбувалося, всередині щось ворушилося.

Рука сама потягнулась до чашки. Вона торкнулась її, але…
Хтось уже торкався неї сьогодні?

Ні. Вона ж сама тут.

Вона подивилася на ноутбук.
Погляд ковзнув по екрану. Усе виглядало… правильно.

Але курсор… на кілька міліметрів зміщений. Не там, де вона його лишила.

Невелике вікно журналу системи — трохи підняте. І наче змінено розмір.

— Я не відкривала логів.

Вона натиснула комбінацію клавіш —

Системні процеси.

Один новий.
З’явився о 00:04.
Назва — порожня.
Процес — незареєстрований.
Розташування — відсутнє.

— Що?..

Вона відкрила файл-лог. Порожньо. Але поруч із ним — тимчасовий файл, який система створює лише у випадку зовнішнього доступу до мікрофона.

Вона встала. Повільно.
Пройшлась квартирою. Кожен рух — обережний, наче її вже хтось бачить.
Повернулася. Сіла. Подивилась на ноутбук, як на щось живе.
Ні. Як на щось чуже.

— Ти...

Вона повільно вимкнула Wi-Fi. Вийняла навушники.

— Ти мене слухав?

В очах — не страх.
Лють.

Вона закрила ноутбук. Вимкнула повністю живлення.
І тільки тоді дозволила собі прошепотіти:

— Ти мене слухав.

01:25 — Квартира 27

Навколо — тиша. Густа, важка, як повітря перед бурею.
На екрані — вікно запису. Графік сигналу впав.

“— Ти мене слухав?..”

Джим сидів нерухомо. Один навушник. Світла майже не було.
Лише це речення. Один рядок. І в ньому — усе, що він хотів.

Він відмотав на 3 секунди назад.
Натиснув "play" знову.

“Ти мене слухав?..”

Злегка схилив голову. Усміхнувся. Повільно, беззвучно.

— Справді? — прошепотів він, майже ніжно.

Він натиснув ще одну комбінацію клавіш.
На екрані — відкрився архівний файл ТАРЗ. Змонтований, підставний.
Створений за кілька хвилин до цього.

Ім’я: Вен Марґус.
Нікого неіснуючого.
Усе виглядало реалістично: пов’язаний із західним сектором, колишній бойовик, слід тіньових грошових переказів. Навіть два фото — зі штучно згенерованим обличчям.

Джим витягнув флешку. Вставив її в порт. Переніс файл.

“Ти шукаєш, Соллі? Ось тобі здобич. Їж.”

На екрані — її запис. Його голос. Її тиша.

“— Ти мене слухав?..”

Він нахилився ближче. Прошепотів прямо до екрана:

— Ну і? Хто тебе слухав, Соллі?

Пауза.

— Хто?

Очі звузились. У голосі з’явилася мікродоза насолоди, ледь чутна.

— Не знаєш? — прошипів він.
— Оце і буде твоїм маленьким програшом.

Він повільно закрив ноутбук.
Світ згас.