Розділ 6

21:15 — Квартира 26

Соллі сиділа нерухомо, дивлячись на екран.
Живий звук із жучка — передавався стабільно.

Кроки. Повільні.
Скрип дверей. М’який стукіт каблуків об ламінат.
Вода з-під крана. Кухонна шафа.

Потім — тишина. Десь за кілька хвилин — відкрилось вікно. Вітер прошумів легенько.

І далі — нічого.
Ні говоріння, ні телефонів, ні коментарів, ні інструкцій.

Він або наодинці, або майстер в мовчанні.

Соллі сиділа ще хвилин десять, просто слухаючи. Записувач працював. Але дані — банально побутові.

Він пройшовся по квартирі. Час від часу чувся звук комп’ютерної миші. Один раз — чайник. Один раз — книга лягла на стіл.

Все занадто... звичайно.

І саме це її напружувало більше, ніж будь-який крик.

21:43 — Квартира 26

Соллі вже майже збиралася вимкнути запис. Жучок не передав нічого важливого.

Звичні рухи. Звичний побут. Жодного натяку.
Він або один, або насправді геніально приховує все живе.

І саме в цей момент — почулось.

“Лише три постріли, цього разу.” — тихо, ледь чутно. Голос Джима. Вимовлено так, ніби випадково, під ніс, як мимохідна думка, яку ніхто не мав би почути.

Соллі завмерла.

— Що?.. — вона перемотала назад.
Слухала знову.

“Лише три постріли, цього разу.”

І далі — тишина.
Жодного пояснення. Жодної розмови.
Наче нічого не було.

Вона відчула, як по спині пішов холод.

— Постріли? Які ще постріли?.. — вона автоматично відкрила карту злочинів за день.
Район західного сектора.
Сьогодні. 09:10.
Інцидент із перестрілкою. Сім загиблих.
Офіційно — напад невідомої групи.

Але чому "три"? Чому саме він це сказав?

Вона дивилася в екран, як у порожнечу.

Це був натяк. Але… який?
Зізнання? Помилка? Попередження?
А може — фальшивка.

Її внутрішній інстинкт кричав:

“Це не проговорка. Це — хід. Спеціальний.”

І якщо так…
То він знає.
ЗНАЄ, що вона слухає.

22:00 — Квартира 26

Соллі сиділа нерухомо. Пальці зависли над клавіатурою, але не натискали жодної клавіші.

“Лише три постріли, цього разу.”

Ці слова лунали в її голові знову й знову.

— Це не випадковість. Це сказано… так, щоб бути почутим.

Вона відкрила карту міста.
9:10 ранку. Район західного сектора.
Інцидент офіційно зафіксовано як «збройний напад».
Сім загиблих.
Але ні камер, ні свідків, ні точного опису — нічого.

Соллі прокрутила запис ще раз. Придивилась до тону. Інтонації.

Спокійно. Немов цифра — не важлива. Немов він говорить… не про реальну кількість.

— “Три постріли” — але загиблих сім, — мовила вона. — Або це помилка… або спроба нав’язати помилку мені.

Вона відкрила аналітичний модуль.
Порівняла звіт поліції з власною хронологією подій.

09:10 — постріли.
09:11 — перші повідомлення в системі поліції.
Час між смертями — менше 10 секунд.
Усі цілі — з великої відстані.
Без порушення камер чи датчиків руху.

Снайпер.
Професійний. Без свідків. Ідеально точний.

— Але якщо їх було сім… а він каже про три постріли…

Можливо, натякає на трьох цілей, решта — «прикриття»?
А може — просто хоче, щоб я думала, що знаю більше, ніж знаю?

Тиша в квартирі стала майже давлячою.
Вона встала, повільно підійшла до стіни, за якою — квартира Джима.

Притулилась спиною. Слухала. Нічого.

— Граєш. Так? — прошепотіла вона. — Добре. Але я теж починаю грати.