Розділ 5

08:59 — Квартира 26

Соллі ще раз вдивилась у відео.

Джим.
Йде повільно.
Рівний крок.
Точно в півтори секунди на кожен перехід.
Рівне дихання. Плечі — вільні. Руки — в кишенях.

Останній кадр — він переходить дорогу, світло жовтого світлофора розпливається по асфальту.
Ніщо не вибивається.

Він ідеально вписаний у ритм міста.

Соллі закрила вкладку.
Сказала вголос, до себе:

— Ну от. Сьогодні — перевірю тебе.

09:00 — дах будівлі, 2 квартали від камери. “Мертва зона”.

Джим рухався повільно й неспинно, як завжди.
До останньої камери.
І щойно вона вимкнулась — почалося.

Він зник в тіні вузького провулку.
Плавно. Без шуму.

Холодний, уривчастий стукіт черевиків по залізу аварійної драбини.
Рука блискавкою розстібає рюкзак.
Чорний кейс.
Клац. Відкрито.

Його пальці рухались, як автомат — збірка снайперської гвинтівки, калібр 7.62, модифікована оптика, приглушувач останнього покоління.
Паралельно — навушник в вусі.

Голос у ньому — тихий запис її голосу. Соллі.
Слова, якими вона щойно промовила: “Ну от. Сьогодні — перевірю тебе.”

Він хитро усміхнувся.

— Особова справа виглядає тобі аж надто ідеальною, так? — майже ніжно прошепотів, клацаючи затвором.
— Ну-ну... Перевір мене. В правильному напрямку, щоправда, нічого не знайдеш.

Погляд — на годинник.
09:07:34.

Клац. Глушник встановлено.
Клац. Оптика протерта.
Клац. Патрон — у стволі.
Джиму не треба думати. Його тіло — машина.

— 09:10, — промовив він сам до себе. — Інформатор має вийти з західної двері.

Він уперся ліктями в край даху.
Приціл.

Очі просканували площу — нічого.

Секунда.

Приціл.
Секунда.
Постріл.
Приціл.
Постріл.
Приціл.
Постріл.
Секунда.
Постріл.
Перезарядка.
Приціл.
Постріл.

Сім.
Цілей.
Мертві.

Під завивання сирен, що зірвались знизу, він вже збирав гвинтівку назад.

Холодно. Мовчки.

Гвинтівка — в кейс.
Кейс — у рюкзак.
Ремінь — на плече.
Джим підвівся, відкинув поглядом край даху —
і щез.

***

20:41 — Квартира 26

Соллі мовчки стояла перед дзеркалом, застібаючи куртку. Погляд холодний, зібраний.

В лівій кишені — ключі.
У правій — тонкий пластиковий пакет із побутовим сміттям.
Між ними — жучок. Маленький. Розміром із кришечку від ручки.

Тип: бездротовий, автономний
Радіус передачі: 15 метрів
Живлення: 72 години
Прив’язка: до ноутбука Соллі (шифрований канал ТАРЗ)

Вона глянула на годинник.
20:42.

Вихід — у звичний час, після вечері.
Звичайна звичка — винести сміття.

Натягнута легка усмішка на обличчі. Погляд — спокійний.
У голові — десятки варіантів, як це зробити непомітно навіть для найуважнішого ока.

Двері клацнули. Вона вийшла в коридор. Темно. Тихо. Ніхто не виходить. Ідеально.

Крок. Крок.
Вона зупинилася навпроти дверей квартири 27.
Опустилась, нібито поправити пакет.
Рух — менше ніж секунда.
Жучок — під нижню кромку дерев’яної рами, ледь притиснутий.

Ні клацання. Ні звуку.

Вона випросталась. Повільно рушила до смітника. Звична дія.
Вийшла надвір. Скинула пакет у бак. Знову вгору — звичайним темпом.

Двері за нею закрились.
Жучок — активний.

21:00. Квартира 26

Ноутбук на столі. Канал — відкрито.

Під’єднання до пристрою успішне.
Звук: стабільний, фоновий.
Приміщення — тиша.

Соллі сіла навпроти екрану.
Вперше за багато годин — вперше за кілька днів — вона відчула, що тримає нитку.

Навіть якщо не знає, до чого вона веде.

21:13 — Вхід до квартири 27

Металеві двері відкрилися безшумно. Джим зайшов, не вмикаючи світла. Його очі давно звикли до темряви.
Він пройшов вперед — повільно, але не тому що був обережним. Просто звично, як завжди.

І ще на підході він відчув мікрорефлекс на нижньому краю деревини.
Пальці просканували простір інстинктивно.
Жучок. Новий. Свіжий.

Він зупинився на мить.

Посмішка торкнулася куточків його губ.

— Ну, нарешті... Зробила хід, ага?

Але — не зірвав. Не зупинився. Не зробив ні звуку.

— Думаєш, я заговорюсь? Випадково з кимось поділюсь? Зараз же щось підозріле зроблю?

Він ледь усміхнувся сам до себе, проходячи до кухні.

— Соллі... таким мене не зловиш. Це занадто дрібне... Але продовжуй. Мені цікаво, як далеко ти зайдеш.

08:59 — Квартира 26

Соллі ще раз вдивилась у відео.

Джим.
Йде повільно.
Рівний крок.
Точно в півтори секунди на кожен перехід.
Рівне дихання. Плечі — вільні. Руки — в кишенях.

Останній кадр — він переходить дорогу, світло жовтого світлофора розпливається по асфальту.
Ніщо не вибивається.

Він ідеально вписаний у ритм міста.

Соллі закрила вкладку.
Сказала вголос, до себе:

— Ну от. Сьогодні — перевірю тебе.

09:00 — дах будівлі, 2 квартали від камери. “Мертва зона”.

Джим рухався повільно й неспинно, як завжди.
До останньої камери.
І щойно вона вимкнулась — почалося.