12

По моїй голові наче пройшло стадо слонів… хоча ні, мамонтів. Все ж таки не так. Обидва табуни, і точно що по кілька разів. Я примружила очі, щоб якось зменшити головний біль. Чую з кухні запах свіжих блинчиків. Напевно, мама готує сніданок…

— Мамо! — все ще тримаючи руками голову, вигукнула я. Чомусь здавалося, що якщо руки відпущу, голова просто втече кудись геть.

— Я звичайно не мама, проте… — почувся чоловічий голос, і на порозі з’явився незнайомець.

— Ти вчора, схоже, перебрала з алкоголем. Тому мене і не пам’ятаєш, — протягнув мені таблетку і стакан води чоловік.

— А повинна? — прийняла я ліки. Все ж на всякий випадок оглянула таблетку. Ну мало що…

— Це точно не яд! — посміхнувся чорноволосий. — Якщо що, мене звати Алан.

З цими словами незнайомець рушив назад на кухню.

Я недовірливо, але все ж випила таблетку. Знайомий смак миттєво нагадав мені про попередні «пригоди» з головним болем після вечірок. Через кілька хвилин біль притих, і я вирішила: лежати на ліжку — немає сенсу. Ванна! Мені дуже потрібна ванна.

Я була здивована, коли полилася гаряча вода. Гаряча вода! Тут таке навіть раніше не зустрічалося.

— Алане, а звідки тут гаряча вода? — витираючись рушником, запитала я.

— Ем… — пролунав голос з кухні. — Я купив цей будинок.

— Ой! — вирвалося у мене. Я знайшла в одній із спалень свою схованку з одягом, перевдяглася й мельком глянула в дзеркало, перш ніж рушити на кухню.

— Вибачте, що так увірвалася у ваш будинок! — вже з порога сказала я.

— Та я тільки його вчора купив! До того ж я не проти гостей, — кинув Алан, граціозно ловлячи блинець зі сковорідки. — Ось блинці лежать, біля них сироп, можеш їсти. Там ще сік.

— Дякую! — залізла я на барний стілець, відчуваючи одночасно легкість і тривогу. «Якось дивно все… та водночас безпечно».

— Приємного апетиту!

У кухні повисла тиша. Алан старанно готував блинці, я ж мовчки снідала, прислухаючись до його рухів. Кожен звук здавався мені надто гучним, а кожен запах — надто насиченим. Мовби мій мозок заново відкривав відчуття світу після того хаотичного вечора.

— Слухай, я розумію, що лізу не у свої справи, проте… — відірвався від готування письменник. — Ти так активно розмовляла з дзеркалом. Бачу в тебе якісь проблеми з хлопцем. Я, звичайно, не спец у коханні, проте чим можу — допоможу.

Я тяжко зітхнула і недовірливо подивилася на незнайомця. Про ситуацію з Віктором нікому не розповідала. В основному, всі лише здогадувалися. Втрачати мені нічого. Порада від людини, яка в житті багато чого побачила, могла бути корисною.

— Розумієте, є один хлопець, який мене бісить. Наше знайомство з ним розпочалося у другому класі. Спочатку він мене дратував, а потім… я закохалася. І це страшно.

— Давай на ти? — запропонував чоловік, і я кивнула. — У тебе ж перше кохання?

Я закивала.

— Перше кохання відкриває для нас багато нового: нові емоції, страх, що любов не взаємна, наші особисті кордони…

— Просто цей Вік зник з мого життя на чотири роки. І схоже, що він теж відчував подібні емоції. А тепер з’явився у образі соліста групи «Henker der Liebe». Він такий зарозумілий, що аж бісить! — скривилася я.

— Це соліст відомої групи «Палачі любові»? — перепитав Алан. — Цікавий хлопчина. Знаєш що? — вимкнув газ під сковорідкою. — Якщо хочеш потріпати йому нерви і перевірити його почуття — зроби так…

Алан розказав свій грандіозний план, і я ледве стримала посмішку. Мозок вже формував варіанти, як його застосувати, а серце мало не вистрибнуло від нетерпіння.

Тому зараз я стояла у вході в парк. Фестиваль триватиме ще кілька днів. Встигла навіть заскочити додому й «перекроїти» себе.

— Ну що, співуча сосиска, чекаю твоєї реакції! — хмикнула я, відчуваючи, як долоні трохи пітніють.

— Рікі, де ти була? — накинулася на мене біля кіоску Поля. — Всі з розуму зійшли, телефони вже самі почнуть дзвонити!

— Я роздумувала! — стала я на прилавок, намагаючись виглядати спокійно, хоча всередині все вирувало.

— Про Віка? — глянула на мене чорноволоса.

— І про нього.

— Ой, щось погляд якийсь інший. Треба за когось переживати? — підняла брову Поля.

— Подивимося!

Прийшла якраз у пік відвідувачів. Коктейлі, запах карамелі і сміх дітей зливалися в гомінкий фон.

— Тримай свій коктейль! — простягнула я напій якійсь дамочці, але думки мої були зовсім не про роботу.

— Рікі! Треба поговорити! — раптово з’явився Віктор.

— Так, здається, я тут лишня! Піду, а то мене кличе Вол! — швидко злиняла Поля.

— Про що? Твою раптову солісну кар’єру, чи про те, що мене бісиш? — підняла на брюнета очі я.

— Мені Поля все розказала.

— Да ти що! І про що? Про мої сльози в подушку, чи про те, що чекала момент, щоб врізати тобі! — протирала я ганчіркою стіл, але голос тремтів трохи.