11

Вона розчинилася у натовпі, наче цукор у воді. Рікі втекла від мене. Можливо, я занадто на неї давив. Але щось зі мною коїлося — мене манила до неї невидима сила, і якщо це можна назвати залежністю, то зараз у мене була справжня ломка. Немов серце виривалося з грудей, а розум намагався знайти хоч краплину логіки.

Я повернувся до сцени, відчуваючи, як очі людей проводять мене туди. Їхні погляди були сповнені цікавості, захоплення і, можливо, трохи осуду. У голові крутилося: «Чи помітили вони, як вона мене відштовхнула? Чи помітили біль у моїх очах?»

— Вік, що це було? — Вол косив на мене, ніби хотів зрозуміти, чому я раптом став таким неуважним.

— Я зізнався їй у почуттях, — відповів я, і сам собі здавалося, що ці слова звучать неймовірно легковажно порівняно з тим, що я відчував всередині. Бо це було не просто «зізнання». Це була спроба відкрити душу після років мовчання, спроба ризикнути і втратити все або виграти те, що найбільше хотів.

— Ну це вже зрозуміли всі! — зітхнув Вол. Я бачив у його очах легке нерозуміння, але й підтримку. — Давай, дуй на сцену, народ чекає драйву! — штовхнув мене до гурту.

Я відчував, як тіло тремтить, а руки холодніють. У голові крутилося: «Чому вона так швидко втекла? Чому мене так тягне до неї, а вона мене відштовхує? Чому її погляд і дотик досі живі в моїй пам’яті?»

— Вік, все в порядку? — похлопав мене по плечу гітарист. Його рух був простий, але відчувалася турбота, ніби він без слів говорив: «Ти не один».

— Да, нормально. Давайте запалимо! — спробував я зібрати себе. Але всередині кипіла буря, наче хтось увімкнув емоційний вулкан. Мої думки бігли з шаленою швидкістю: «Вона навіть не подивилася на мене. Чи це моя вина? Чи я був надто нахабним? Чи варто було підійти взагалі?»

Концерт добігав кінця, і я, підібравши рюкзак, направився всередину парку. Кожен крок відлунював у голові, а думки скакали, не даючи спокою: «Як можна так сильно хотіти людину і при цьому відчувати, що вона тебе відштовхує?»

— Віктор, ти можеш пояснити, що це було? — раптово на мене налетіла Поля, її погляд був таким, ніби вона хотіла заглянути прямо у мою душу. — Куди підібгавши ноги, втекла Рікі?

— Я зізнався їй в коханні, — вимовив я коротко, намагаючись приховати тривогу. Але глибоко всередині відчував: «Це неправильно. Вона не готова. Я ж знаю її… але я не можу втриматися».

— Що? — широко відкрила очі Поля. — Якщо я не помиляюся, у вас з нею була серйозна перепалка ще з другого класу. Ти надіявся, що Рікі тебе обніме і поцілує?

— Уже ні… — зітхнув я. — Вона мене при всіх вдарила по щоці. І… далі просто втекла.

Слова пролітали повз мене, але всередині крутилося: «Вона завжди так робить. Вона завжди тікає, коли стає серйозно. Чому моє серце болить так сильно?»

— Пфф! — Поля поставила руки на талію. — Зараз їй наберу.

Вона витягла телефон і почала дзвонити. Один гудок, другий… третій…

— Не бере! — підняла голову вгору. — Зараз ще раз.

Я стояв поруч і відчував безпорадність. Мій мозок бунтував: «Що робити? Я хочу бути поруч, але не можу її примусити. Вона має право на простір… і все ж…»

На п’ятий раз Поля заховала телефон назад.

— Так що будемо робити? — підняла очі на нас. Її погляд шукав рішення, а моє серце хотіло лише одного — знайти Рікі і пояснити все.

— Вік, не хочу тебе ображати, але це твоя проблема, — відповів Вол. — Хоча є одна ідея.

— І яка?

— Можна поговорити з її братом, — перебила його Поля. — Джейк найкраще знає сестру. Вони нерозлийвода.

— …Ну або така ідея, — додав Вол, трохи сором’язливо.

— Джейк! — замахала рукою Поля, і до нас підійшов жовтобородий хлопець.

— Да? — подивився на нас він, а потім уважно оглянув. — А так ви відома група «Henker der Liebe»? Ти, оцей же соліст Вік, так? Я ваш шанувальник.

— Дякую! — ми міцно потиснули руки.

— Треба допомога? — показав палець вверх Джейк.

Я відчував, як серце трохи заспокоюється. Людина, яку я ледве знав, пропонує просте, зрозуміле рішення: «Не роби поспішних кроків. Дай їй простір. Зачекай. Це буде важко, але потрібно».

— Просто не тривожте її хоча б кілька днів, — продовжив Джейк. — Рікі розумна дівчина, але в такі моменти найкращий друг для неї — це самотність. Вона прийде сама. І якщо запитань немає, я піду, фестиваль триває.

Його слова гріли мене і водночас відчувалося гіркотою — «Я хочу бути поруч, але маю почекати… Чому чекання здається такою мукою?»

— Вона навіть не оцінила мою пісню! — через якийсь час пробурмотів я.

— Можливо, просто не зрозуміла її зміст? — пожала плечима Поля.

— Давайте підемо на фестиваль, він же триває, і там напевно є смаколики, — подивився навкруг Вол.

— У нашому кіоску є такі ласощі! — підморгнула віному Поля.

Я залишився на лавці, спостерігаючи, як вони йдуть. Моя голова кипіла: «Вона втекла… Я хотів їй сказати… А тепер мушу чекати… Чому чекати так важко? Чому простір здається в’язницею?»