7

Останні ноти закінчують своє звучання, і на якийсь час в аудиторії утворюється тиша. Я відчуваю, як серце б’ється шалено, ніби хтось підкинув його угору, і самі пальці на струнах починають трястися. В повітрі зависло відчуття, наче кожен слухач затамував подих.

— Спокійно, Рікі! — прошепотіла сама собі, закриваючи очі на мить, щоб заспокоїти дихання і не здаватися нервовою. М’язи напружилися, а потім трохи розслабилися. Це був момент, коли я наче зависла між страхом і захопленням.

Чую легкий шурхіт поруч — хтось підсів ближче. І вже за мить роздаються оплески. Спочатку тихі, потім дедалі гучніші, і зал ніби оживає, наповнюючись енергією та захопленням.

— Молодець! — пролунало поруч, і я впізнала голос жіночки з переднього ряду. Його теплий тон дав мені відчуття, що я не просто граю для суддів, а для когось, хто справді розуміє музику.

— Це найкращий виступ за цей конкурс! — голос містера Чефа вирвався з задніх рядів, і я не могла повірити, що чую це саме від нього.

Від несподіванки я розкрила очі. Усе зал підіймається на ноги: судді аплодують стоячи, деякі навіть сміються від захоплення. Моє серце підстрибнуло, а руки ледве тримали гітару. Я не знала, куди подіти погляд: люди, усмішки, обличчя, захоплення — все змішалося в один вир емоцій.

— Тебе як звати? — містер Чеф підійшов до мене, хитро дивлячись під бородою. Його погляд був уважним, наче він намагається побачити не лише виконання, а й мене саму.

— Рікі, — сказала я, намагаючись видати впевнену усмішку, хоча коліна тряслися. — Проте думаю, що ви мене повинні знати, бо я записувалася сюди.

— Ну я тебе не знаю! — пожав плечима бородач і раптом протягнув руку. — Вітаю! Ви гідні стати студенткою на моєму факультеті.

Я невпевнено відповіла на рукопожаття. Його міцний стисок здивував, але водночас додав упевненості. Я відчула, як хвилювання поступово змінюється на неймовірну радість.

— Значить я пройшла? — запитала я, ледве стримуючи хвилювання.

— Значить, так! — хмикнув він, усміхаючись. — І можу сказати, що бюджет для вас буде забезпечений! Ніякого контракту! А щодо документів, то з вами зв’яжуться найближчим часом.

Я посміхнулася широко, відчуваючи, як радість розливається по всьому тілу. Але куди повертатися додому? Там пусто, ніхто не зустріне, і думка про самотність на мить змусила серце завмерти. Фестиваль любові вже на носі, і всі зайняті підготовкою. Щоб якось відсвяткувати, я заїхала до магазину і купила всім по баночці спрайту — це ж лише початок свята.

Сцена з Віктором

Припаркувавши байк на стоянці, я відразу помітила Віктора. Він стояв біля своєї червоної машини, кепку вдягнув навпаки, окуляри на ній, руки заховав у кишені. З першого погляду він здавався байдужим, але щось у його поставі викликало у мене відчуття, що він на щось чекає… чи хтось на нього чекає.

— Привіт! — промовив він, побачивши мене. Його голос був спокійним, але в ньому прозирала легка тривога.

— Ого! — не втрималася я. — Сміливість з кожним днем більшає і більшає!

Віктор підняв брову, і я помітила ледь помітну посмішку. Він зробив крок ближче, а в його очах за окулярами промайнула тінь — невловима суміш сорому і страху.

«Вона не повинна знати… ще не час», — думав він, відчуваючи, як серце калатає, ніби воно теж розуміє небезпеку, яка нависла. «Але водночас хочеться підійти, хочеться сказати правду… хоча б частково».

— Фестиваль наближається, — промовив він нарешті, — тому сенсу ховатися не бачу. Його слова звучали просто, але для мене вони мали інший відтінок. У них була прихована напруга, наче він одночасно і звільнявся від чогось, і тримав у собі таємницю.

Позаду нього я чую тихий шурхіт — голоси дівчат, що приглядаються до машини, дістають телефони. Їхні зацікавлені погляди наводили на думку, що його можуть впізнати.

— Ще трішки твого занудства, і я куплю супер момент-клей і приклею окуляри з кепкою до твоєї макітри! — промовила я, трохи сердито, хоча в глибині душі серце калатало від хвилювання.

Віктор нахилив голову, і я помітила, як він ковтає. «Залишити її в невіданні чи ризикнути?» — думав він. Але потім тихо, майже про себе, промовив:

— Та невже?

Його голос був м’яким, але злегка напруженим. Я зрозуміла, що він дійсно хвилюється — і трохи для мене, і трохи для себе.

Дівчата за спиною захихикали: — Це точно його машина! — і я відчула, як напруга зростає.

— Пішли! — запах мене за руку. Він кудись тягне, а я помічаю в його рухах поспіх. «Він не просто тікає від дівчат… щось серйозніше», — пробігає думка.

— Йди сам! — вириваюся. — Мені ще речі забрати!

— Давай швидше! — наполегливо каже він, його очі блищали під окулярами. У них читалася легка паніка, але і рішучість одночасно.

Я поспішаю за ним, намагаючись не відставати. Віктор рухається швидко, наче відчуває невидиму загрозу.

— Фух! — нарешті він знімає кепку, ховаючись за кіоском. Окуляри чомусь залишаються на місці. Його обличчя напружене, але тепер видно легку посмішку, яка ніби каже: «Я радий, що ти тут».