5

- Можна зробити підлогу дерев'яною! - промовляє батько, коли ми з Полею стоїмо з ескізами. Кіоск вже весь знесли, і зараз час думати про основу.

- Може краще паркет? - пропоную я. - А то між дерев'яними дощечками важко чистити.

- Да, паркет буде зручніше.

- А нічого що паркет є дерев'яним? - Вставляє своє слово Поля.

- Не підказуй! - шепчу на вухо подрузі я. - Покажи краще ескізи!

Поля підходить до мого тата і показує йому варіанти кіоска. Починається бурна розмова, і розумію, що я тут зайва.

- Я піду подивлюсь, що там у інших! - промовляю, і тихенько покидаю цю зону.

Дарсі разом з своїми подругами щось говорила про конкурси.

- Можна зробити лопання кульок. Хто полопав п'ять кульок, той отримав один приз, хто сім - той інший, той десять - той ще якийсь. - пропонує блондинка.

- І які призи будуть? - питає кучерява.

- Поцілунки! - захоплено промовляє та.

- А нічого що ви конкурси робите для всіх, а не лише для соліста Віка? - все ж увірвалася у розмову я.

- Рікі права, - кивнула на це кучерява. - Не думаю, що іншим це буде цікаво.

- Можна придумати якісь м'які іграшки, магнітики, солодощі. - дала я ідею.

- Ну... - замовчала Дарсі. - Кейсі, Лара, може і вас є ідеї?

- Ну можна зробити фото з гравцем. І хай Вік підпише цю фотографію. - запропонувала Кейсі.

- Кучеряшка, ти геній! - поцілувала Кейсі в лоб Дарсі і почала записувати ідею в блокнот. - Лорі?

Я зрозуміла, що напрямок я вже дала, а дівчатам залишилося лише все організувати, тож рушила далі. Джейк якимось боком заліз на ліхтар, я там міняв разом з електриками освітлення. Я помахала йому рукою, той прислав мені повітряний поцілунок. Діло йшло повним ходом. До фестивалю залишалося близько двох тижнів, думаю, що з такими темпами ми справимося і за один. 

- Готуєтеся до фестивалю? - на моєму шляху з'явився Віктор.

- Ой, налякав! Що знову у кепці і окулярах? 

- Сонце світить і всі справи! - пояснює брюнет.

- Іще додай, люди ходять і тому подібне! - хмикнула я.

- Ну да, і це теж!

- Може перестанеш ховатися в собі? Я надіюсь настане цей день, коли ти не будеш ходити в кепці і окулярах?

- Ну залишилося чекати не так довго! - подивився на годинник на телефоні хлопець.

- І скільки цікаво, рік, два, п'ять років, чи коли ти будеш лежати в труні? - подивилася на нього я.

- Ну точно не так довго. Тижня два не більше. 

- Чекаєш фестивалю кохання? Хочеш показати всім свою красу? - підняла брову вверх.

- Якщо ти хочеш, щоб зняв свою кепку і окуляри, поїхали тоді зі мною! - витягнув руку вперед Віктор. - Так що їдеш, чи боїшся?

- Я? Боюся? Да ти що? - беруся я за гарячу руку юнака. - Тільки недовго, все ж робота! 

Віктор веде мене до своєї тачки. Без даху, яскраво червоного кольору. Зручно розташувавшись всередині, я оглядуюсь і бачу натовп дівчат, які ховаються біля якоїсь машини.

- Це тебе піджидають? - показую я на шанувальниць.

- Да, чорт, думав, що втік! - про себе каже Віктор. І вже до мене. - Нє, напевно когось іншого.

Дівчата вже збираються на нас нападати, проте машина зривається з місця і все що я встигаю побачити це плакати про групу "Henker der Liebe", а також обличчя соліста. І їхні крики.

- Вік! Вік!

- Щось боляче на тебе нагадує! - Прищурююся я, намагаючись розгледіти отого Віка.

- Та нє, видно обличчя просто схоже! - Відмахується від мене Віктор.

- Ну як хочеш! - відповідаю я і дивлюся на дорогу. Шлях пролягав у ліс на озеро. Так це ж недалеко знаходиться і трейлер мій з Полею. 

Машина зупиняється, і я виходжу з неї. Чую позаду возню, повертаюся, і бачу як Віктор вже приготувавши плед, їжу і все церозклав на траві. Кепку і окуляри як і обіцяв хлопець зняв.

- Швидко ти!

Віктор сідає на плед і рукою стукає по ньому. Я ж зітхаю і приєднуюся до нього. 

- Я знав, що в тебе сьогодні буде важкий день, тому вирішив влаштувати тобі сюрприз!

- Ти що слідкував за мною? - схрестила я руки на грудях.

- Трішечки! - 🤏 Отак показав рукою хлопець.

Юнак витягнув з корзини по бутерброду та по соку. Я відкусила невеликий шматочок бургера і полегшено видохнула. Сьогодні я знову проспала, тому сніданок пропустила.

- Ти мені нагадуєш на одного мого знайомого! - подивилася на брюнета я.

- І на кого ж? - примружився Віктор. 

- На мого однокласника. Від одного погляду теж бісив.

- Значить я тебе теж бішу?

- Їй-Богу, була бита по голові луснула б. Тому можеш радіти, що сьогодні її немає. - відкусила ще шматок бургера я.

- Тобто я повинен тебе боятися?

- Не знаю, як хочеш. - пожала плечима.

Так званий пікнік проходив мовчки. Я наповняла шлунок пізнім сніданком, Віктор просто складав мені компанію. І ось ми лежали і дивилися в небо.

- Рікі, ти колись закохувалася? - раптово запитав мене Віктор.

- А тобі яке діло? Хочеш стати моїм хлопцем чи що?  - повернула голову до нього я.

- Просто цікаво.

- Цікавість втопила кішку! - пояснила я. 

- Ну правда, ти закохувалася? - Віктор ледве не лягнув на мене. Свої руки він поставив біля моїх рук. Наші обличчя вже могли зліплюватися в одне, якби ми були пластиліном. Між нами були якісь кілька міліметрів.

- Ну було таке діло! - чесно зізналася я. - Тільки все ж хотіла, щоб це був кошмар.

- Так ти не знаєш, який це справжній поцілунок? - хмикнув на це Віктор. 

Його губи повільно почали прибувати до моїх. Зазвичай в голові в дівчат з'являється типу "Ура, він мене поцілував!". Чомусь в мене такого не було. Проте і огида не з'являлася. Але було якесь дивне відчуття. Дежавю, як б це назвала. І ось ця подія закінчилася.

Я лежала із закритими очима, стараючись не видавати своє хвилювання. У цей момент я згадала своє перше кохання. Сраний Купідонов. Таке прізвище було у мого першого кохання. Да, це отой на букву В, що дратував мене ще з молодшої школи. Напевно купідон спеціально вирішив мене побісити, що наділив цього хлопця таким прізвиськом.