5

— Можна зробити підлогу дерев’яною! — промовляє батько, коли ми з Полею стоїмо з ескізами. Кіоск вже повністю знесли, і настав час думати про основу. Сонце відбивається на пилюці, що висіла у повітрі, і я відчуваю запах свіжого дерева. Мимоволі думаю, що кіоск виглядає як порожній скринька, яку зараз треба заповнити всім, чим душа забажає.

— Може краще паркет? — пропоную я, нахиляючись над ескізом. — Між дерев’яними дошками важко чистити, а тут хочеться, щоб кіоск був не лише гарним, а й зручним.

— Да, паркет буде зручніше, — підтверджує тато, гладячи підборіддя.

— А нічого, що паркет теж дерев’яний? — вставляє Поля, підморгуючи.

— Не підказуй! — шепочу їй на вухо, відчуваючи маленьку змовницьку радість. — Покажи краще ескізи!

Поля підходить до тата і демонструє свої варіанти. Починається бурна розмова, з якої я майже нічого не розумію. В голові кружляє думка: «Я тут зайва». І хоч хотілося б залишитися, я відчуваю, що краще відійти.

— Я піду подивлюсь, що там у інших! — промовляю і тихенько залишаю цю зону, вдихаючи запах свіжого лаку і пилу.

Дарсі разом з подругами обговорює конкурси.

— Можна зробити лопання кульок. Хто полопав п’ять кульок — отримав один приз, хто сім — інший, а хто десять — ще якийсь! — пропонує блондинка, голос її звучить захоплено.

— І які призи будуть? — питає кучерява.

— Поцілунки! — вигукує та, і всі дівчата розсміялися.

— А нічого, що конкурси для всіх, а не лише для соліста Віка? — втрутилася я, нахилившись трохи вперед.

— Рікі права, — кивнула кучерява. — Іншим це не буде цікаво.

— Можна придумати м’які іграшки, магнітики, солодощі, — додаю я, відчуваючи, що напрямок обговорення вартий уваги.

— Ну… — Дарсі замовчала. — Кейсі, Лара, а у вас ідеї?

— Можна зробити фото з гравцем, а він хай підпише! — запропонувала Кейсі.

— Кучеряшка, ти геній! — Дарсі поцілувала Кейсі в лоб і почала записувати в блокнот. — Лорі?

Я зрозуміла, що свій напрямок вже дала, а дівчатам залишилося лише організувати. Тож рушила далі. Джейк заліз на ліхтар, де разом з електриками міняв освітлення. Я помахала йому рукою, він прислав мені повітряний поцілунок, і всередині щось весело защеміло.

Діло йшло повним ходом. До фестивалю залишалося близько двох тижнів, і я сподівалася, що з такими темпами справимося навіть швидше.

— Готуєтеся до фестивалю? — на моєму шляху з’явився Віктор.

— Ой, налякав! Що знову у кепці та окулярах? — трохи відступаю.

— Сонце світить і всі справи! — пояснює брюнет.

— Іще додай, люди ходять і тому подібне! — хмикнула я, намагаючись приховати, що серце трохи прискорилося.

— Ну да, і це теж, — кивнув він.

— Може перестанеш ховатися в собі? — дивлюся на нього суворо. — Я сподіваюся, настане день, коли ти не будеш ходити в кепці та окулярах?

— Залишилося чекати не так довго! — посміхається, дивлячись на годинник на телефоні.

— І скільки цікаво? Рік, два, п’ять, чи коли ти будеш лежати в труні? — піднімаю брову.

— Точно не так довго. Тижня два не більше, — відказує.

— Чекаєш фестивалю кохання? Хочеш показати всім свою красу? — посміхаюся, а в думках прокручується, як це буде, якщо він нарешті стане зовсім “відкритим”.

— Якщо хочеш, щоб я зняв кепку та окуляри — поїхали зі мною! — простягає руку Віктор.

— Я? Боюся? Да ти що? — беру його руку, відчуваючи тепло долонь. — Тільки недовго, все ж робота!

Віктор веде мене до своєї яскраво червоної кабріолетної тачки. Сівши, я оглядаю натовп дівчат, що ховаються біля іншої машини, і з легким здивуванням помічаю, як моє серце трохи підскакує. «Що воно таке? Ці дівчата реально хвилюють його, а я…?»

— Це тебе піджидають? — питаю, намагаючись приховати цікавість.

— Да, чорт, думав, що втекла! — посміхається він, але вже не сумнівається, що я поруч.

Дівчата намагаються наздогнати нас, проте машина рушає. Я бачу лише плакати «Henker der Liebe» та обличчя соліста. Крики зникають за деревами.

— Вік! Вік!

— Щось боляче на тебе нагадує! — прищурююся.

— Та ні, просто схоже обличчя, — відмахується Віктор.

Ми їдемо до лісу на озеро. Там я виходжу, Віктор вже підготував плед і їжу. Кепку та окуляри зняв, і я розумію: він виконує свої обіцянки. Мимоволі відчуваю, як хочу залишити цей момент в пам’яті надовго.

— Швидко ти! — кажу.

— Я знав, що в тебе буде важкий день, тож влаштував сюрприз, — усміхається він.

— Ти що, слідкував за мною? — трохи ображено, але посміхаюся.

— Трішечки! — показує пальцями.

Він дістає бутерброди та сік, я відкушую. Легкість і спокій. Сьогодні я знову проспала.

— Ти нагадуєш одного мого знайомого! — посміхаюся, а в голові мимоволі з’являється образ Вола. «Ого, а що спільного між ними?»