4

— Всі чудово попрацювали! — промовила Філія Чорновушко, коли я з Полею підійшли, очі її блищали від задоволення, а посмішка розтяглася майже до вух. — Я вражена, як ви все організували.

— Кіоск! — шепоче мені на вухо Поля, і ми вдвох підходимо до мого батька, посміхаючись, наче змовники. В повітрі відчувалося хвилювання, та легкий передчуття пригоди.

— Так що ви хочете там відремонтувати? — промовляє мій тато, нахилившись трохи, щоб краще нас бачити, в очах легкий скепсис, але з ноткою цікавості.

— Кіоск. Треба орієнтовно знати план ремонту, — пояснює Поля, поглядаючи на мене, як на соратницю у змові. Її очі блищали, а усмішка тримала в собі приховану іскру авантюри.

— Ведіть! — махає рукою чоловік, посміхаючись, і ми рушаємо вперед.

Ми підійшли до міні-магазинчика, і Поля впевнено показує його.

— Так! — обхідна оцінка батька пролунала як вирок. Він обережно торкався до кожної дошки, перевіряючи її на міцність. — Треба міняти все до основи.

— Раз плюнути! — пояснюю я подрузі його слова, підморгуючи. В уяві вже починаю малювати кіоск у яскравих фарбах, із гірляндами та прапорцями, які майорітимуть на вітрі.

— Звичайно, постараюся залишити отой шарм, що в нього є, — фотографує на телефон свою майбутню роботу тато. — Думаю, із завтрашнього дня можна все починати.

Ми киваємо. Не терміново, але хвилювання зростає. Уж точно Дарсі його не забирати — у неї плани пов’язані з солістом музичної групи. Тато рушає до інших, а ми залишаємося тут удвох.

— Так що далі робити будемо? — повертаюся до Полі, обстежуючи кіоск з усіх боків.

— Думаю, можна розробляти дизайн нашого майбутнього кіоску. Знаючи твого батька, він зробить все за день. А нам треба чітко уявляти, що ми хочемо, — пояснює Поля, жестикулюючи руками і хитро посміхаючись.

— Ну да! — відповідаю, уявляючи яскраві барви, малюнки і блискучі наклейки на склянках. — Може, ще прапорці додамо?

— Тоді давай закупимося смаколиками і підемо фантазувати. — В її голосі чутно захоплення, яке заражає мене.

— А Дор?

— А що Дор? — піднімає брову Поля, дивлячись на мене з легким докором.

— Він же як би з нами працює, — показую на хлопця, який сміється з одним із наших однокласників.

— Рікі, не забувай, що він рожевий банан! — стукає мене по лобу Поля. — З сердечками. Він буде залучати гостей до нашого кіоску.

— Оце уявляю кадр! — розреготалася я, і в голові одразу промайнули карикатурні образи Дора в рожевому костюмі, який танцює під музичку.

— Не переживай! Для Дора робота завжди знайдеться! — підморгує Поля.

— Все ж мені здається, що Джейку це підійшло більше! — чешу підборіддя, уявляючи його в цій ролі: жовтобородий, зеленоволосий і в рожевому костюмі.

— Ну да. Жовтобородатий зеленоволосий пацан у рожевому банані з сердечками! — Поля реготала, а я підморгнула. — Тебе ця гама кольорів не бентежить?

— Тю на тебе! Джейн як сонечко, що світить скрізь своїми різнокольоровими промінчиками! — відрізаю, посміхаючись.

— Як мило! — Мене обняли хлопчачі руки. — Я твоє особисте сонечко!

— Сонечко, йди працювати! — намагаюся вирватися з обіймів. — Хоча стій! Є ідея, як перетворити цей кіоск у шик? — показую на міні-магазинчик.

— Хм! — хлопець чеше свою жовтоволосу бороду. — Я пришлю вам ескіз, окей?

Я киваю, і брат цілує мене в щоку, а потім рушає до натовпу.

— Я так тобі заздрю щодо твого брата! — Поля дивиться, як Джейк віддаляється від нас.

— Заздриш? — питаю я, усміхаючись. — Ти б знала, скільки сідого волосся в мене з’явилося через його витівки.

— Та ну?

— Да, душа явно посивішала раніше, ніж я перетворюся на бабусю, — киваю дівчині.

Поля хіхікає і лізе мене обнімати. — Ой, Рікі, ти смішна!

— Пішли, у нас багато роботи! — вигукує вона, і ми рушаємо.

Накупивши всього побагато, ми рушили в наш таємний будинок. Звісно, це не той, що на дереві. Мій тато зробив із автобуса міні-трейлер для наших посиділок. Там була і вода, і світло, а ще зручно розташовані полиці для всіх наших дрібниць.

Трейлер знаходився в лісі на галявині. Добиралися ми на скейтах, а потім йшли пішки.

— Тук-тук-тук! Є хтось вдома? — стукає Поля в двері, трохи розгойдуючись.

— Ее, а нічого, що тут ніхто не живе? — зупиняюся я біля неї.

— Ну ведмідь навряд чи з Машею тут чаї розпиває! — підморгує Поля і відкриває двері. — Нє, дивись, ще видно не прийшов!

— Слухай, ти подзвонила до своїх, що будеш тут ночувати? — сідаю на стілець, спостерігаючи.

— Да, ще в лісі. Передавали тобі привіт! — розляглася на дивані Поля.

— Їм теж! — киваю.

Так ми сиділи й лежали хвилин десять, насолоджуючись затишком і тихим шелестом листя за вікном. Але час йшов, і треба було щось робити.