3

Дзвінок телефону вирвав мене зі сна. Такий дивний сон… Я була мухою, літала по кімнаті, і мене мухобійкою засунули в молоко. Так я перетворила молоко в масло, а потім виплюхалася звідти. І перед тим, як вилетіти у вікно, влаштувала собі молочну ванну — чистий хаос! Мої думки ще плуталися між сновидінням і реальністю, а запах ранку з кухні, що долинав із сусідньої кімнати, немов обережно тягнув назад у світ живих.

— Ну хто там? — потягла руку й схопила телефон, ще зі сну не повністю прокинувшись, волосся ледь зачепило плечі.

— Алло! — рявкаю в трубку, голос хрипкий від ранкового сну, а серце калатає швидше.

— Господи, Рікі, так і до інфаркту доведеш! — пролепотіла Поля, сміх проскакував у її словах. — Вставай, через п’ятнадцять хвилин треба збиратися в парку.

— Ой! — я різко вскочила з ліжка, на ходу заправляючи його, ковдри розліталися в усі боки. Поглянула в дзеркало — очі ще сонні, волосся стирчить дибки. Швидко зібрала зачіску: дулька з декількома витягнутими пасмами для симпатичності. Потім ритуал ранкового догляду: патчі під очі, масаж обличчя, легкі дихальні вправи. Все, щоб хоч трохи виглядати прокинувшоюся.

На годиннику лишалося п’ять хвилин, і я поспішила вниз. Хапнула з тарілки оладку і скейт, вставила навушники, включила навігатор. Чорт, я вже запізнювалася на двадцять хвилин! Але ні, без мене точно не станеться нічого катастрофічного.

— Рікі, де твоя пунктуальність? — сердито промовила Філія Чорновушко, коли я приєдналася до всіх, руки на стегнах, погляд пильний.

— Загубилася по дорозі! — буркнула я. Поля аж пирснула від сміху, тримаючи руку на животі.

— Сьогодні будемо прибирати сміття. Розберіть інвентар, — показала на гору граблів і совків Філія, яку ми з Полею між собою жартівливо називали місіс Делфі, наче справжній капітан на полі бою.

Ми з Полею перевернулися й рушили за граблями. Дарсі підійшла, обираючи собі інструмент, і ми не змогли втриматися від коментарів.

— Що вибираєш? Яка мітла зручніша? — підійшла Поля, хитро підморгнувши.

— Довшу, з гарним оперенням ззаду! — додала я, піднімаючи одну брову, наче секретом поділилася.

— І щоб палиця була міцною, — підсміювалася Поля, показуючи жестикуляцією, що це серйозно.

— Ага, щоб зручно було на ній… сідати, — підморгнула я.

— Таких у нашому суспільстві не так багато! — стукнулися ми граблями, сміючись.

Дарсі спершу не зрозуміла, про що йдеться, а коли зрозуміла — нас уже не було. Ми ржали неподалік, ховаючись за кіоском, намагаючись не дихати, щоб не видати себе.

— Я не здивуюся, якщо дівчина зробить кіоск із поцілунками — плати гроші і тебе поцілують ці прекрасні губи, — промовила я, витягаючи губи в утячий гримас, а очі сяяли від витівки.

— З герпесом! — вставила свої п’ять копійок Поля, ховаючи сміх за рукою.

— Фу! — скривилася я, а потім додала: — Давай уже прибирати, або ми втратимо шанс!

— А обов’язково над Дарсі приколюватися? — приєднався Дор, намагаючись виглядати серйозним, але губи тримав у усмішці.

— Хто ж винний, що Дарсі сама напрошується! — відрізала Поля. — Вона перша почала, а ми лише підігруємо.

— Ага, — кивнула я, підморгнувши Дору.

— Тільки за нею по дворах не ходіть! — попередив Дор, наче наостанок.

— Нічого не обіцяємо! — відпали ми в сміх.

— Маньячки! — вигукнув Дор і рушив в інше брудне місце, тримаючи руки в кишенях.

— А як тобі кіоск, за яким ми сховалися? — показала я на невелике приміщення поруч, трохи нахилившись, щоб він виглядав величнішим.

— Думаєш перетворити його на наш міні-магазин? — оцінила Поля, нахиляючи голову, немов уважно роздивляючись карту скарбів.

— Ну так, тільки треба підлатати дах, додати рекламу і прибрати всередині, — пояснила я, показуючи на кути кіоску, де сміття та павутина.

— Хм! — Поля уявила кіоск у деталях і схвалила. — Потрібно оцінити масштаб робіт і підготувати план атаки.

Робота кипіла. До нас приєдналися дорослі, включно з моїми батьками і братом.

— Можеш порадитися з батьком щодо кіоску? — запитала Поля. — Він майстер на такі справи.

Мій тато колись ремонтував усе: від маленьких площадок до великих конструкцій. Почалося з хендмейду — нова шафа, далі бесіди на вулиці, і зрештою хобі стало професією.

— Упевнена, що він буде радий! — усміхнулася я, ковзаючи поглядом по його робочим інструментам.

— А що збираєтеся робити з кіоском? — голос Дарсі долинув ззаду, трохи здивовано.

— Ну не ми ж будемо зваблювати соліста «Henker der Liebe»! — відрізала я. — Ммм, утячі губи!

— До того ж Вік на цю дешеву провокацію не поведеться, — додала Поля.

— Да і кіоск для цього не потрібен, — заржала я. — Хоча, якщо Вік тебе захоче…

— Уф! — пробурмотіла Дарсі, коли ми відійшли.

— Слухай, треба допомога! — підкотила я до тата, що ремонтував вітрину, хитро підморгнувши.