2

— Магазин костюмів! — читає вивіску Дор, коли ми зупинилися біля невеликої крамнички на розі. — А що ми тут забули?

— Побачиш! — хитро посміхається Поля й тягне двері від себе. — Тук-тук-тук! Дядю Жоро, ти тут?

Магазинчик справді був невеличким, але від нього перехоплювало подих. Усе — від підлоги до стелі — завішене костюмами: від казкових принцес до монстрів із трьома головами. Я повільно оглядала вітрини, і мій погляд зупинився на особливо чудернацькому прилавку. Не думала, що хтось може придумати одяг, узявши за основу частини тіла. Костюм язика! 👅 Лише мізків для повного щастя бракує. А ні, є й вони. 🧠 Ви чули про костюм попи? А я його побачила! На жаль, емодзі такого не існує, але от якби був… це була б справжня знахідка.

— Поля! — з другого поверху гучно відгукується дядя. — Бачу, ти привела своїх друзів!

За хвилину на сходах з’явився й сам господар. Чоловік у великих окулярах, у мішкуватому одязі, з купою дрібних ниточок на рукавах. Я аж здригнулася: другий Містер Олівандер! Тільки не з паличками, а з костюмами. Олівандер 2.0, українська версія.

— Привіт! — Поля кинулася його обіймати. Вони навіть підстрибнули, наче давно не бачилися. Потім дядя Жора звернув увагу на нас і простягнув руку: — Ріка та Дор! Радий вас бачити у своєму магазині. Що привело вас сюди?

— Нам потрібен костюм, який би заманював відвідувачів до нашого кіоску на фестивалі! — пояснила Поля, голос у неї спалахнув азартом.

— Хммм… — чоловік приклав пальці до підборіддя, замислився й зник за прилавками. Його кроки луною відлунювали в крамниці, а я відчула запах тканин і барвника, який розсіювався по всьому приміщенню.

— Ти навіть не поясниш йому, навіщо саме він тобі? — скептично повернувся до Полі Дор. Його брови піднялися, очі блищали, наче він уже передбачав якусь кумедну катастрофу.

— А навіщо? — знизала плечима чорноволоса. — Якщо ти не помітив, усе місто вже обклеєне плакатами цього фестивалю і тієї групи, яка там виступатиме.

— По-чесному, взагалі не звертав уваги! — зізнався хлопець, намагаючись виглядати невимушено.

— Ну та, твої очі явно були зайняті іншим! — кинула Поля й зиркнула на мене так, що я аж вдавилася повітрям, намагаючись не розсміятися.

З шумом за дверцятами з’явився дядя Жора, тримаючи здоровезний яскравий костюм.

— Я знайшов лише оце!

— Банан? — витріщилася я на цей фрукт, який виглядав водночас кумедно й трохи страшно.

— Давай це! — Поля аж сплеснула в долоні. — У мене вже є ідея, що з цим зробити! Дякую, дядю!

І, не чекаючи нічого, схопила костюм і рушила до виходу. Ми з Дором лише переглянулися й потягнулися слідом. Про оплату вона навіть не згадала. Ну, напевно, там у них своя «сімейна знижка».

Пізніше.

Ми опинилися в будинку Полі. Дівчина одразу зникла у ванній, бурмочучи щось про «маленьку магію дизайнера».

— Розташовуйтеся, як удома! — гукнула вона з-за дверей.

Я знизала плечима й попрямувала на кухню, збивати банановий коктейль. Сьогодні все якось надто бананове. Дор підтягнувся за мною.

— Ти знаєш, що вона збирається робити з цим бананом? — сів на високий стілець хлопець, виглядаючи так, наче очікує вибуху.

— Без поняття, — зітхнула я, збиваючи суміш. — Але точно буде смішно.

З ванної долинуло дзижчання машинки, і через хвилину Поля з переможним виглядом вбігла до нас.

— Мені вже страшно, — пробурмотів Дор, відчуваючи напругу у повітрі. — Хоча цікавіше інше: хто носитиме той костюм?

— Ну точно не я з Рікі! — відрізала подруга, заливаючись сміхом.

Я налила коктейлі у склянки, встромила трубочки й простягнула їм. Ми пили мовчки, слухаючи, як у ванній щось брязкотить і дзенькає.

Раптом почулося жалібне «пілі-пілі-пілі», схоже на музику з дешевого будильника. Поля підскочила, потерла руки й побігла назад.

— Дор, закрий очі! — гукнула вона.

— Навіщо? — насторожився той, але щось у її голосі змусило його підкоритися.

— Просто закрий!

Ми з Полею знову повернулися — і цього разу в руках у неї був костюм. Разом ми натягнули на нашого бідолашного однокласника величезний банан.

— Шикарно! — Поля відійшла подивитися збоку, схвально кивнувши головою. — Тільки капелюха бракує!

І вже за секунду в її руках звідкись виникла рожева капелюшина з блискітками.

— Зараз дзеркало принесу! — я кинулася до передпокою й притягла здоровенне дзеркало.

— Відкривай! — урочисто поставила його перед Дором Поля.

— А чого банан рожевий?! — хлопець ошелешено розглядав себе. — Якщо пам’ять не зраджує, цей фрукт завжди був жовтим!

— Слухай, не викаблучуйся! — схрестила руки Поля. — У нас фестиваль любові. Там сердечка, рожевий колір, вся ця нісенітниця. До речі, можна ще пришити сердечка! Секундочку!

І вона зникла, залишивши нас удвох.

— Сердечка? На банан? — зойкнув Дор, розгублено розглядаючи свій відображення. — Вона з глузду з’їхала?