1

— Як ви всі знаєте, сьогодні останній день навчального року! — під радісні викрики моїх однокласників промовила Філія Чорновушко, наша класна керівничка.

Клас загуготив, хтось навіть свиснув. Хлопці почали гриміти партами, а хтось з останнього ряду закинув у повітря кулькову ручку, яка одразу ж з тріском врізалася в лампу під стелею.

— Ура! — чую спереду себе задоволений голос блондинки. Це Дарсі — найпопулярніша дівчина в усій школі. Я з Полею, моєю найкращою подругою, називаємо її Білою Курицею. На ворону ця білобриса не тягне, а от на курку, яка пробігала й випадково врізалася в стіл, розливши на себе білу фарбу, — вилита копія.

Дарсі аж підскочила на місці, підкинула свої ідеально завиті локони й з усмішкою, від якої мене особисто нудило, вигукнула:

— Хочу влаштувати запальну вечірку в себе вдома!

Дівчина повернулася до мене й скривилася. Наче кішка, що проковтнула ложку риб’ячого жиру.

— Ось тільки тебе і твою подругу не покличу! — оцінила мій одяг однокласниця, зиркнувши на мої кеди. — Я з нищебродами не тусуюся.

— О, розбила моє серденько! — закотила я очі. — Хоч швидку викликай.

Поля пирснула зі сміху, прикриваючи рот долонею.

— Ой, боляче треба! — додала я і підморгнула подрузі. Ми добре пам’ятали, чим закінчилася минула вечірка.

Це було близько двох тижнів тому. Нас, як завжди, не запрошували — ми ж не з її «еліти». Але тоді подзвонив Дор і витягнув нас із собою. Дор — мій друг ще з дитинства. Якщо з Полею ми подружилися близько року тому, то цього хлопця я знала все своє життя. Але не в тому суть. Коротше, Дарсі напилася в стельку, вилізла на дах, завила, наче вовк під повний місяць, а потім раптом заспівала. І зрештою гепнулася прямісінько в басейн. Це була бомба! Поля тоді ледве не задихнулася від сміху, а я серйозно подумала викликати екзорциста.

Від спогадів мене відірвала Філія Чорновушко, яку ми між собою називали місіс Делфі. Вона захлопала в долоні, щоб звернути на себе увагу.

— Як ви знаєте, після кожного навчального року у нас відбувається практика. Ми вичищаємо кабінети, допомагаємо прибиральникам, кухарям, садівникам. Проте…

У класі відразу стихло. Це слово «Проте» завжди віщувало кінець мрій про нормальні канікули. Я уявила, як мої руки червоніють від ганчірок, а спина болить від тягання відер.

— Проте дійшли чутки, що наш мер хоче влаштувати Фестиваль кохання. І місце вже обране — парк атракціонів, — посміхнулася вчителька.

Клас загув ще голосніше, ніж на початку. Хтось захлопав, хтось засвистів, а в задніх рядах пролунало: «Ура! Халявний тир!»

— Але ж цей парк закинутий! Його треба відновити! — донісся із задніх рядів голос Полі. Вона вже встигла підняти руку й розмахувати нею, наче диригент.

— От цим ви й займетеся, — кивнула жінка. — Звісно, допомагатимуть і дорослі, та роботи багато. Проте…

Знову це «Проте». Я відчула, як у мене нервово сіпнулася брова. Що ще треба робити? В унітазах копирсатися, щоб бачки правильно працювали? Чи ловити їх по всьому туалеті й назад затрамбовувати? Поля тихцем тикнула мене ліктем і прошепотіла:

— Якщо нам дадуть унітази, я офіційно звільняюся.

Я ледве стримала сміх.

— …щоб мотивувати вас до праці, — продовжила Філія Чорновушко, — є одна новина. — Вона витримала паузу кілька секунд, ніби збиралася оголосити переможця «Євробачення». — На цьому фестивалі виступатиме відома група «Henker der Liebe».

Дівчата заохали так, ніби їм щойно безкоштовно роздавали айфони. Я ж полізла в перекладач: «Палачі кохання». Господи, хто таку назву вигадав?

— Соліст цієї групи такий красень! — завелася Дарсі, облизуючи губи. — Його треба зачарувати!

— Не дай Боже! — вирвалося в мене голосніше, ніж планувала. Клас обернувся, а Дарсі люто зиркнула на мене.

— Зате чесно! — пробурмотіла Поля, ховаючи посмішку в рукаві.

— Ну що ж, заспокійливе в аптеці вже зачекалося, — додала я напівголосно, і кілька хлопців з задніх парт пирснули від сміху.

— І якщо запитань більше немає, давайте визначимося, хто з ким буде працювати і над чим саме, — Філія Чорновушко підняла блокнот і ручку.

Я озирнулася на останні парти. Поля, моя чорноволоса кареглазка подруга, хитро підморгнула мені й швидко підняла руку.

— Так, Поля, хочеш щось сказати? — глянула на неї вчителька.

— Я вже визначилася з ким і над чим хочу працювати! — затараторила подруга так швидко, ніби боялася, що хтось забере ідею.

— І що ж?

— Я з Рікі буду займатися магазинчиком коктейлів і солодощів! — випалила Поліна, розводячи руками, наче вже продавала перші цукерки.

— А Рікі? Ти згодна? — повернулася до мене вчителька.

— Так, — кивнула я, хоча в голові промайнуло: «А мене хтось питати збирався?» Ну Поля, як завжди, поперед батька в пекло лізе.

— Добре. Тоді я приставлю вам помічника. Дор! — промовила місіс Делфі. І, побачивши, що той захропів на парті, вже голосніше повторила: — Дор!