Глава 20. Кафе

Глава 20. Кафе

«Ми притягуємо в своє життя все те, про що думаємо.»

Невідомий автор

***

Еріка

Річард спокійно кермував, а я сиділа, як на голках. Лячно було перед чоловіком, який здавався мені просто мрією, нереальністю, божеством… Ми стільки спілкувалися у мережі, що тепер справжня зустріч чомусь здається мені нереальною, наче це не зі мною відбувається, або ж я сплю. 

– Як рука? – порушивши тишу, запитав чоловік.

Точно… я й забула про неї через свої хвилювання. Два дні тому розповіла Річарду, що сталася сварка з Раяном у машині, коли той був за кермом напідпитку, і я забила руку. Вона в мене довго боліла. Й сьогодні також болить, але відчула це тільки-но, коли згадала. Точніше, коли Річард нагадав. Не забути хоча б, навіщо я відпросилася з роботи – взяла лікарняний. Таки присутність чоловіка позитивно впливає на мене і я забуваю про всі свої проблеми.

– Болить ще трохи. Дякую.

– Покажи.

Я здивувалася на прохання та подала йому забиту руку. Чоловік взяв її у свою долоню, ніжно стиснув та поцілував. Я зависла на такому жесті. Раян ніколи не цілував мені руки.

Річард відпустив мою руку і я повернула її на законне місце – на свої коліна, а ті тремтіли, наче від холоду. Потрібно з цим щось робити та не так бурхливо реагувати на чоловіка. Треба просто розслабитися. Подумки порахувала до десяти, зробила глибокий вдих і видих та відпустила своє хвилювання. 

– Еріко, що з тобою? – несподівано прозвучало запитання.

– А? Що?

– Запитую, що з тобою? Ти закрила очі та глибоко дихаєш.

– А, це… та все нормально, – відповіла, не сказавши точної причини, що це він на мене так впливає.

– Хвилюєшся? – запитав, наче у воду дивився. 

Ну як так можна чудово знати жінку? Він психолог чи що? А до речі, ким він працює? Щось я не чула про його роботу. Потрібно дізнатися. А може, він працює незаконно? Еріко, невже такий чоловік, як Річард, може мати проблеми з законом? Ні, не схоже. Це вже я божеволію від хвилювання з незрозумілих на те причин.

– Не хвилюйся. Все буде добре, – поспішив запевнити, навіть не дочекавшись поки я відповім на запитання. 

Хоча відповідь йому й не потрібна була. Всі факти й так на обличчя, і він читає мене, наче відкриту книгу.

Дивно, але його оптимізм придав мені сил та впевненості у сьогоднішньому дні та нашій першій справжній зустрічі.

Чоловік зупинився біля кафе, у яке мені ще не доводилося заходити. Вийшов з автівки та поспішив підійти до дверцяти з мого боку. Я в цей час уже відкривала їх, ніяк не очікуючи чоловіка та його джентльменський жест. Проте він подав мені руку, а мені стало незручно. Відчула себе справжньою леді. Проте це таке незвичне було відчуття, що мені доводилося боротися з бажанням нагримати на чоловіка, щоб більше так не робив. 

Ну не було в мене такого ні разу! Раян не був джентльменом, тому я і не знаю, як поводяться жінки в таких ситуаціях. Я лише промовчала та прийняла усе за належне. Так, то й нехай буде так. Сподіваюся, що вчинила правильно. Бо якби почала щось говорити чоловіку, одразу його образила б. Адже очевидно, що він старається та намагається мені догодити. А я всі його старання перекреслю й викину на смітник? Ні, не дозволю собі такої нахабності та невдячності.

Тепла вереснева погода сьогодні видалася дуже спекотною, навіть не зважаючи, що ще ранок. Здається, що навіть погода сприяє нашій зустрічі, оскільки дивилася вчора прогноз погоди й там побачила невтішну новину – передавали дощ. Але того дощу було сорок відсотків, а знаючи погоду Києва, сорок може перетворитися у нуль і дощу зовсім не буде, або ж грозові хмари полякають нас і попливуть далі.

До кав'ярні залишилися два метри. Річард відчинив переді мною двері і я пройшла всередину. Ми підійшли разом до барної стійки та втупилилися удвох на дівчину. Та щиро привіталася і запитала, чого ми бажаємо. Ми замовили собі лате, усміхаючись один одному навіть через смаки, що на диво співпадають, і поки воно готувалося, обрали вільний столик біля вікна. Річард допоміг мені сісти, відсунувши стільця. Сам сів навпроти мене. 

Чоловік такий галантний, культурний, ввічливий, щирий, джентльмен… перелік можна продовжувати безкінечно. Дивно, у нього зовсім негативних рис немає, чи я їх вперто не бачу? Хотілося б побачити його справжнього, а розчаровуватися зовсім не хочеться. В моєму житті й так достатньо розчарувань...

Дівчина за барною стійкою повідомила нам, що наше лате готове. Річард піднявся та поспішив забрати дві чашки з кавою. Поставив переді мною одну та подав пакетики із цукром.

– Мені цукор не потрібен. Я не їм багато солодкого, – заперечила й відклала пакетики в сторону.

– Бережеш фігуру? – посміхнувся, а я кивнула. – Ясно. А я люблю солоденьке.

– Ну не те, щоб я лише про фігуру піклувалася, я просто не люблю багато солодкого споживати в їжу. Мені краще бутерброда з шинкою з'їсти, – відкрила йому свої секрети, та краще б я мовчала.

– Ооу, значить, я голодним не буду, – весело пожартував, – нагодуєш мене бутербродом із шинкою.