Глава 19. Робота є робота

Глава 19. Робота є робота

«Одного разу в правильному місці настане потрібний час.»

Невідомий автор

***

Річард

Більше місяця я думав про одну-єдину жінку, яку мені ніколи не тримати у своїх руках. Мріяв про неї, ночами не міг заснути. Все гадав, як я міг попастися у такі сіті, з яких не вибратися? Я, як та риба, що хоче на волю, але сіті настільки заплутані, що це зробити просто нереально, і я, знаючи, що загину, нічого не можу вдіяти.

Еріка настільки запала в душу своїми карими очима, що дивилися на мене з такою допитливою цікавістю, ніжними пухкими губами, які хочеться хоч один раз поцілувати – відчути їх смак. А її лагідний тоненький голосок заманив мене в полон… здається, назавжди. 

Я сподівався, що пройде це марення. Хотів, щоб пройшло. Здається, саме з цієї причини я й відмовив жінці першого разу у звичайному спілкуванні. Я просто злякався… не хотів повторення долі… але повторення ситуації так чи інакше все одно наступило. Якщо першого разу я ще зміг себе побороти та забути жінку, то цього разу це не так просто, як здається.

Вона ж також нещаслива, як і я… Еріка страждає від постійних образ свого чоловіка, постійно плаче та хоче щастя. А попередня не була такою… я тоді взагалі й не знав, що вона заміжня… жінка мене пошила в дурні. Еріка ж навпаки, одразу почала з правди й це притягує до неї не лише погляд, а й душу.

Якби не порівняння двох жінок, я так і не насмілився б написати Еріці. А вона ще й одразу відповіла. В той момент я відчув себе юнаком, якому сподобалася дівчина й він не знає, як до неї підійти та що перше сказати. Саме так і відбувалося зі мною. Та я, здається, її ще й образив… Ну телепень, не інакше!

Я хотів просто поговорити з нею, поспілкуватися на будь-які теми, прагнув відчути її присутність хоч по телефону. Тому зовсім не очікував її несподіваної пропозиції зустрітися. Я, звісно, хотів сам їй запропонувати зустріч, але через деякий час, коли ми дізналися б більше одне про одного. Можливо, через тиждень чи два. Але жінка виявилася більш рішучою, ніж я. І це ще більше притягує до неї, наче магнітом. Відчуваю це на підсвідомому рівні.

Цілі два дні я займався роботою в іншому місті. В одному філіалі Харкова справи почали кепсько йти та потребували мого втручання. Там головний директор і за сумісництвом мій заступник провів декілька афер, бажаючи збагатитися, наче я мало їм усім плачу. Тепер потрібно терміново знайти іншого на його посаду. Це ще добре закінчилося, оскільки я вчасно виявив помилки у останніх договорах, які він проводив. 

Я знав не з перших вуст, що у теперішньому світі не можна нікому довіряти, окрім самого себе, тож так і є. Потрібно перевіряти повністю все і скрізь. Якби ж мати таку супер можливість, як роздвоєння, я б тоді перебував одночасно в різних місцях і підтримував би порядок скрізь. Та, на жаль, не володію такою здатністю, тож треба переїжджати з міста в місто, щоб оперативно керувати філіалами своєї компанії.

Поки працював і вдень, і вночі, думав про Еріку постійно. Жінка заполонила мої думки, через що я просто перетворився у підлітка, якому хочеться постійно спілкуватися з дівчиною. Я їй писав і вранці, і вдень, і увечері. Ми знаходили різні теми для розмов і здавалося, наче весь світ іде нам назустріч, щоб дві одинокі душі знайшли своє щастя.

Приїхав сьогодні у Київ на зустріч з Ерікою та по дорозі заїхав у компанію. Там повинні були підготувати звіти для мене, які я маю підписати. Проте й там виявилося не все гладко. 

Лія разом із новим спеціалістом із питань консультацій неправильно оформили документи і я наказав їм переробити їх. І поки чекав, ледь не запізнився на зустріч. Стільки роботи, а таке враження, наче працюю я один. За що я плачу усім гроші? За їхні гарні обличчя та красиві очі? Аж дратує їхнє відношення до роботи. До біса всіх треба позвільняти й краще буду працювати сам. 

Але в такому разі я тоді не тільки не матиму можливості для зустрічей з Ерікою, а й навіть на звичайне спілкування не залишиться часу. Стоп… я сказав «зустрічей»? Я ще на першу ніяк не виберусь, а вже про наступні думаю.

– Річарде, я все переробила, – повідомила секретарка внутрішнім телефоном. 

Яка молодець! Навіть згадала, що є такий апарат. Все ж таки звільняти її поки немає за що – дівчина старається. Звісно, підкорити моє серце вона старається краще, ніж їй вдається працювати, оскільки її щоденні короткі спідниці та провокуючі блузки говорять не про робочий настрій. Проте я ще понаглядаю за нею.

– Ну нарешті. Давай їх сюди, – промовив у трубку. 

Лія зайшла у кабінет, а я протягнув руку, щоб вона віддала мені документи. 

Дівчина підійшла і я помітив, що сьогодні її блузка просвічується й видно бюстгальтер. Чесно, я б не дивився, навіть і не хочу дивитися, але ж це все так спокусливо, що лише за зовнішній вигляд її треба звільнити. 

Я взяв документи та поглянув на Лію, примруженими очима. Вона нервово осмикнула спідницю та вирівняла плечі. Дарма старається…

– Скажіть, хто вас вчив так одягатися в офіс? – просте запитання, але дівчина вмить залилася рум'янцем і не знала, куди подіти руки.

– Вибачте… не зрозуміла… – невпевнено пробелькотіла.